У суботу Ізюм веселитиметься, відзначаючи День міста, де центральною подією стане «День полуниці». Збірна ж волонтерська група, до якої увійшли представники Харкова, Балаклійщини та Ізюмщини не чекала поки свято настане, а вирішила прискорити його, влаштувавши День полуниці в Авдіївці та її околицях,– в окопах, траншеях та бліндажах.
УСІ СВОЇ
Звісно лише з полуницями волонтери до вояків не їздять. Фермер з Балаклії Наталія Воробей, син якої повернувся з фронту після поранення, вкинула в кузов кілька мішків яблук. Савинські жіночки на чолі з панею Валентиною Мазурчак у себе по хатах цілу добу перед поїздкою варили вареники, кришили ковбасу, огірки, яйця для окрошки, варили плов, патрали й смажили птицю, пекли пиріжки, млинці, налисники, й отакенні, метр на метр, піци… Коли бусик Миколи Коновалова заповнили під дах п’ятилітровими бутилям й картонними коробками зі смачною всякою всячиною, рушили в бік Донецька.
Свято почали з підрозділу НГ, де служить мешканець Савинців Віталій Кур’єров. Цього чоловіка поважали в селищі у мирний час, а тепер-от і за те, що захищає Україну. Працював пан Кур’єров і трактористом, і зоотехніком одного з успішних господарств Балаклійщини, а коли переїхав до Савинець, то влаштувався на роботу в одну з аграрних структур «Мегабанку». Повістка з військкомату прийшла йому якраз тоді, коли ще не закінчився випробувальний термін на новій роботі, однак Кур’єров не став шукати причини, аби залишитися вдома, а пішов на війну. Вже мав би демобілізуватися, але… На цій війні його й відвідали земляки з полуницями та смаколиками.
Опісля волонтери взяли курс на Авдіївку. Чим ближче під’їздили до лінії розмежування, тим гучніше гриміло небо від мінометних обстрілів. Це — вдень, а коли смеркне, кажуть бійці, то горизонт горить й чується канонада. Передишка була лише на Паску. Кажуть, наші роздобули десь телефони командирів, дзвонили сепаратистам, аби ті припинили неподобства,– так три дні навіть з автоматів не стріляли, а тепер знову почали гатити. Спереду стоять місцеві, позаду у дві лінії добре оснащені, захищені інженерними спорудами російські війська. Проти них наші підрозділи, які зарилися в землю. Хлопці з шістнадцятого батальйону, котрі якраз навідалися на базу з опорних пунктів, швидко розібрали вантаж, приготовлений по-домашньому. Вдалося переправити провізію навіть на шахту «Бутівка», якій перед цим сильно дісталося: мінами й снарядами потрощило їхні вантажівки. Звісно, що не забули про тих хлопців, кого там офіційно немає, але завдяки котрим тримається Авдіївка. Одним словом, прекрасний вийшов день полуниць. Варто сказати також про передані міношукачі, які для війська у себе вдома виготовляє майстер, будівничий храму в Савинцях Станіслав Воронін. Його дружина — також волонтер. Передали піхоті й ліки, що придбали наші колишні громадяни, а тепер мешканці США та Німеччини.
– Передаємо допомогу в найгарячіші точки, де її потребують, каже пані Валентина,– у нас там, на фронті, тисячі своїх, рідних.
ЖІНОЧИЙ БАТАЛЬЙОН
Пані Валентина розповідає, як вона, аграрій, колишній економіст, а тепер пенсіонер стала волонтером. Почалося все з чоловіків з їхнього селища Анатолія Гарагатого та Володимира Бабенка, які важкого 2014 року взялися возити на передову «буржуйки». Тоді пані Валентина подумала, що хлопці там не лише холодні, а й голодні, і напекла для них пиріжків, віддушила сиру, виготовленого з молока від власної корови. Опісля почала подвигати савинських жіночок на волонтерство. Нині перед тим як волонтерська група виїздить у гарячі точки, до тридцяти жіночок споряджають бусик провізією. Печуть-варять і молоді дівчата й бабусі. А ще шиють подушки, плетуть маскувальні сітки…
Пані Валентина вдячна керівнику району Степанові Масельському, який допомагає не лише продуктами, а й фінансово; господарство «Мегабанку» дає м’ясо, Савинський цукрозавод — гривні на продукти; місцевий елеватор, яким керує Ірина Пазій щотижня виділяє 40 літрів молока, з якого господарочки роблять сир. Сироваткою ж заправляють окрошку. Часто й грошима елеватор допомагає. Серед тих, хто допомагає волонтерам — місцеві корейці, які вирощують капусту, перець, баклажани, огірки та інші овочі.
– Хто стукає тому відкривають,– каже пані Валентина.– У мене такий характер, що скоріше умерла б, ніж попросила шматок хліба для самої себе, а для хлопців прошу.
Щоправда, жінка зізнається, що по різному буває. От цигани, які живуть у їхньому селищі, так ті мовчки витягують гривні, аби допомогти нашому війську, а є такі українці, у котрих мерзлого в Петрівку не допросишся. Трапляється, що мати, син якої воює в АТО, ходить мимо хати й ніколи не запитає: «Може тобі чимось допомогти?»
А є й такі, що кажуть: Порошенко послав їх туди, вони там гроші заробляють, то нехай вони годують. Путін же тут ні при чому, то наші винні. Таких –половина.
– Я відходжу від цих людей,– каже пані Валентина,– колись намагалася переконувати їх, а тепер бачу, що не варто з ними вести гембелю. Якби були притомними, то розуміли, що завдяки цим хлопцям які гинуть чи стають каліками на наші голови не падають міни.
Зітерши прикрість з душі пані Валентина знову береться за роботу — стукає у двері простих, людей, фермерів, підприємців, депутатів. Бо щоб сам хтось запропонував допомогу — цього немає. Однак вона вперта й не збирається відмовлятися від волонтерства.
– От зараз кажуть, що деякі волонтери здалися, перестали відвідувати військо, але ми не здамося, – запевняє пані Валентина.– Бо хто, як не ми…
