Розвідника батальйону "Айдар" з позивним "Латиш" Батьківщина забула двічі. Перший раз ще тоді в Афганістані, коли його рідним прислали похоронку. Удома його поховали, насипали гробок, а він у 1993 році з’явився, вважай, з того світу.
– Мама була в шоці коли я ступив на поріг, й не знала чи плакати, чи радіти, – згадує Олександр Коляденко,– а от дружина не діждалася…
Їхня група спецназу морських піхотинців феодосійської бригади вважалася однією з кращих. Однак про неї забули, коли після путчу в Москві нерушима імперія розвалилася. За якусь мить таджики перетворилися з друзів на ворогів, Кремлю вистачало клопотів і без них, а Україна лише народжувалася.
– Простіше було прислати рідним похоронку, аніж витягувати нас з Середньої Азії,– підводить резюме Латиш.
Четверо з шістнадцяти хлопців їхньої групи залишилися навічно в чужій кам’янистій землі, дванадцятеро українців повернулися додому. От вони стоять перед чиновниками жіві-живісінькі, а в документах значиться, що ні, полеглі. Це була найбільша проблема: довести, що ти живий. Для того, аби офіційні органи визнали, що ти це ти, потрібні свідчення трьох осіб, а свідчити нікому — добралося до України дванадцять «трупів». Довелося докласти неймовірних зусиль, аби повернутися у світ живих.
Удруге про нього забули вже на цій війні.
– Це моя вже четверта війна,– каже Латиш.– Між Афганістаном та Донбасом були ще Чечня та Югославія.
З України, точніше Луганська, його призвали на строкову до Афганістану, тут в рідних місцях через чверть століття він воює зараз. Подався на нинішню війну з Криму, коли Путін та його козачки з «зеленими» чоловічками туди вдерлися. Олександр тоді мешкав на півострові – у власному будинку, в дворі якого стояв броньовичок БРДМ. На ньому він вирішив прорватися на велику землю. Стосовно нового режиму іллюзій не мав, бо знав, що його, котрий воював проти Росії в Чечні, нічого доброго не чекає. Отож завантажив машину сяким-таким скарбом, закріпив кілька бочок вина, виготовленого власними руками з власного винограду, й руший у бік Сиваша. Через протоку вдалося переправитися завдяки старій мапі. Німецька карта 1943 року випуску виявилася дуже точною. Їдучи по ній, всього двічі черпнув води з солоного болота й опинився у Великій Україні, а вже потім подався партизанити під Маріуполь.
Воювати, слава Богу, мав чим. Снайперською гвинтівкою Драгунова його ще під час тієї, афганської війни, в найпівденннішій точці СРСР Кушці нагородив сам міністр оборони Дмитро Язов. Вручив Олександрові зброю з прикріпленим гравіюванням на прикладі.
Ні, не за те, що він проливав кров, а за інше. Сталося це після того, як маршал з віконця вертольота уздрів, як вони вирушають на завдання і наказав по рації повернути групу в табір. Потім покликав до себе снайпера, тобто Коляденка й повідомив, що йому потрібно залишитися тут днів на три. Сашко натяк зрозумів, зняв з плеча СВД і точним пострілом метрів з 70 вибив штифт із заднього гвинта машини. Поки ремонтували вертоліт, Язов затримався на сім днів, за що й нагородив винуватця снайперською гвинтівкою.
Звісно, якби маршал знав, проти кого Латиш через чверть століття поверне гвинтівку, то не бачити йому СВД як власних вух. Зате Коляденко не сумнівається за що його гвинтівка воює зараз — за справеливість та Україну. Партизанила вона з ним під Маріуполем, виручала під Іловайськом, де Латиш воював у складі батальйону «Донбас».
Той, хто побував в іловайському пеклі, ніколи не забуде його. Розвідник Латиш п’ять разів пробирався в оточення, аби вивести людей з котла. Капітан, який командував російськими піхотинцями, прекрасно розумів проти кого він воює і не заважав розвідникам. На шостий раз росіянин показав пальцем на дорогу: мовляв, з’явилися «ваші», тобто сепаратисти, отож він змушений буде стріляти. Тепер Латишу довелося оминати засідки три дні, щоб вибратися з оточення. Без води та їжі вони йшли, повзли, бігли через поля, переліски та ярки і добралися до своїх. Після Іловайська Латиш побив горшки з командиром «Донбасу» Семеном Семенченком, бо вважав, що завели їх в той котел і полишили там навмисне.
…У батальйоні «Айдар» він опинився на початку осені 2014 року серед таких же відчайдух як і сам.
– Де ти їх таких береш?– запитував Сєдого, тобто «батю»-командира польовий хірург, зашиваючи рану Латишу.– Чоловіка конкретно зачепило, йому чотири кубики обезболюючого вкололи, а він кричить: «Штопай скоріше, бо хлопці чекають…» І це вже другий такий, і він також ваш. Це тоді, коли часто-густо у людини подряпина, яку можна заліпити пластирем, а вона вимолює: «Відправляй мене скоріше до Харкова, в госпіталь».
Про їхній підрозділ, що складався з дев’яти добровольців мало хто знав, а вони відали про все, що відбувається у «сєпарів». Були тут не чужими: Латиша, скажімо, з Луганська колись забирали на строкову, він тут став чемпіоном СРСР зі спортивного орієнтування. Може, тому й уникали ворожих засідок, водячи в тил підрозділи українського спецназу, що знали тут кожен горбик. Давали коордитнати ворожих цілей артилеристам, якось бронебійними з ДШК розвалили до катків і підпалили танк, який уздріли в гущавині.
Перед кожною операцією обов’язково збиралися за «круглим столом», аби обміркувати деталі. Прямо тобі король Артур Сєдой і його лицарі засідали. Щоправда, після зібрання Латиш перевтілювався до потреб війни: реп’яхами себе обчіпляє, одягнеться бомжем, обприскається чимось гидким аби вороги не чіплялися й не запідозрили в ньому українського Рембо – і туди, в лігво.
Саме герой американського бойовика Рембо спадає на думку тим, хто бачив, як Латиш косить з кулемета «зеленку», намотавши на руку стрічку з набоями. Сєдой пригадує, як темної ночі побачив Сашка: чоловіка не видно й не чути, лише якась риска миготить між дерев. Це навіть через пів години після бою світилося дуло кулемета, розжарене до малинового кольору.
Латиш не тільки може годинами лежати в траві непомітним, поки не наступиш, а й ходити по дну річки. Майже три тонни вибухівки переніс він на власних плечах по дну Сіверського Дінця, щоб замінувати ворожий берег під носом у ворога. Тому й посміхається чоловік у бороду, коли запитую, чи зможуть росіяни прорвати лінію оборони.
Їм тоді сильно везло. А починали воювати, вважай, з рогатками. Один автомат на кількох чоловік, один ствол на кулемет. Якщо він перегрівався, то це вже була не зброя, а розпечена палиця. Замінити ж нічим. Потім, після піднятого шуму Батьківщина видала їм боєкомплект, а спочатку вони воювали своєю зброєю й тією, що «віджали» у ворога. Коли ж наказали здати трофеї, хлопці відповіли: «А ви нам давали ту зброю?»
А, може, то було не лише везіння. Уникали вони ворожих обстрілів ще й тому, що рухалися скоріше ніж гонщики перегонів Париж – Даккар. Локатори, які мали на озброєнні росіяни, їх, звісно, засікали, але ворожі міни летіли в те місце, котре вони щойно полишили.
– На жаль, фортуна жінка зрадлива,– каже Сєдой,- то у нас жодного пораненого майже за рік, а то 5 «трьохсотих» за сім днів.
Він пригадує, як рятували хлопців, котрих накрило міною важкого 120-го калібру, як Латиш, з якого потім витягнуть майже півсотні осколків, казатеме, що в нього все добре і потрібно спочатку подбати про товаришів.
Про них справді подбають. Але не Батьківщина, за яку він воював, нічого не просячи навзамін, а волонтери. Батьківщина про Латиша знову забула як тоді, в Афганістані. Поки вирішувала, хто має платити, армія чи нацгвардія, волонтери знайшли кошти на 21 операцію, 150 тисяч лише для того, аби врятувати йому око. Пластину, яку вставили в ногу він купив за власні кошти.
Однак Латиш не нарікає на долю. От подарували їм новий талісман з нагоди року Рудої Мавпи — шимпанзе з гранатою – і в них знову все добре — а ні поранених, ні вбитих. Чоловіка до серця пропікає образа лише через те, що Президет якось заявив, що вони обійшлися б на цій війні і без волонтерів… А ще коли бачить, як знищують добровольчі батальйони, у яких влада вбачає небезпеку. Щоб, мабуть, і згадки про них не залишилося.