«Що сам Монах буде?» – ще дві години тому перепитував по дорозі на Луганщину у когось по телефону харківський волонтер Олександр Гончаров, а тепер-от я сиджу посеред соснового лісу, в покинутому дитячому таборі й розмовляю з Монахом. Уже давно позалізали в спальні мішки і вояки, і артисти, що приїхали в АТО з концертом, а ми все говоримо про війну, яка в нашому земному розумінні — нестерпний біль.
СИНИ БОЖІ
Поліцейський з позивним Монах людина віруюча. Осягаючи істинний смисл життя, він деякий час мешкав у монастирях, навіть, прислужував святим отцям. Зрозуміло, що коли я запитую, як вдалося їм створити один з кращих міліцейських підрозділів в АТО, представників якого язик не повертається назвати «ментами», він відповідає: «Бог нас усіх зібрав».
Комбата «Миротворця», колишнього армійського розвідника, учасника миротворчих місій в Косовому, підполковника спецпідрозділу внутрішніх війська «Ягуар» Андрія Тетерука Всевишній запримітив на Вінниччині, коли той вирішив повернутися на службу після захоплення «зеленими чоловічками» Криму. Взяли на війну не одразу, змусили чекати аж два місяці. Він же підбирав особовий склад батальйону: ветеранів МВС, військових з бойовим досвідом, учасників миротворчих місій. Одним словом, серйозних людей, з досвідом.
У Монаха не було ні військового, ні миротворчого досвіду, але він також невипадкова людина в батальйоні: з двома освітами — економічною та юридичною. Коли вчився на юриста пройшов військову підготовку у взводі внутрішніх військ, несамовито займався спортом. Працював у карному розшуку, щоправда через сімейні обставини полишив міліцію й подався в бізнес, де працював заступником генерального директора, а, може, і директором став, якби не війна. На неї, стверджує, також покликав його Господь. На моє запитання, а як же заповідь «Не вбий!», у Монаха вже давно готова відповідь: православна віра дозволяє застосовувати зброю задля захисту Вітчизни. І цитує Євангліє від Матвія:
– Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
ОБРАНІ
Монах стверджує: для того, аби потрапити у таке пекло як Іловайськ, потрібно бути або праведним, або дуже вже грішним. Він відносить себе, скоріше, до останніх, хоча жартує, якщо чесно, каже, не визначився. І таких у батальйоні «грішних праведників» більшість. Їх у Віті Поштовій під Києвом півтора місяці «натаскували» відставні інструктори-пенсіонери з серйозних закордонних спецслужб: вчили стріляти, зачищати міста, звільняти заручників в будинках. Ганяли поки сім потів зійде. Брати з боєм опорні пункти, відбивати наступ піхоти підтримуваної танками не вчили, адже це клопіт не міліції, озброєної лише автоматами та пістолетами, а війська. Однак, на війні часто буває те, чого навіть у сні не привидиться: і танкові атаки, й ось такі вранішні шикування, після яких відряджають у самісіньке пекло.
Монах пам’ятає, як того дня Тетерук вишикував миротворців. Думалося, от зараз оголосить командир ротацію, відправить хлопців у відпустку. Вже давно минуло 45 днів, відколи вони прибули зі Слов’янська в звільнений Дзержинськ, де наводили порядок, налагоджували контакти із зараженим русизмом місцевим населенням, боролися з диверсійними групами, що просочувалися в тил. Стомлені, з вимотаними нервами, вони скучили за родинами і заслужили на відпочинок. Натомість Анатолійович «порадував», що їх чекає «мужицьке життя» в Іловайську. Їдуть вони туди не на довго прикривати наші тили, хоча не виключено, що це буде дорога в один кінець.
Усі вони й без комбата розуміли, куди їдуть. Іловайськ — стратегічне місто для ворога не тільки тому, що це залізнична станція, здатна приймати ешелони з технікою і боєприпасами, а й точка на карті, після взяття якої Донецьк опинявся в оточенні. Хіба могли сепаратисти просто так віддати місто? Розвідка також доповідала про скопичення російських бронетанкових колон на кордоні. Було зрозуміло: якщо росіяни втрутяться у війну , то мало хто вціліє. Це генерали, сидячи за кавою, закликали не панікувати, а серед «миротворців» були люди, які пройшли гарячі точки. Коли постало питання вибору, десь півсотні міліціонерів завагалося, написало рапорти на звільнення чи на позачергову відпустку. Монах їх не засуджує, каже, що всі хочуть жити, і не кожного Господь наділив сильним духом. Він же опинився серед вісімдесяти «спартанців», які отримали шанс «вмерти героями».
Турбувати цією «дрібницею» дружину не став. Зателефонував «своєму сонечку» і сказав, що їх всього двоє (він та ще один чоловік) вагаються їхати чи не їхати у відрядження, якщо не поїде, то як він хлопцям в очі дивитиметься. Те, що аж кількадесят душ написали рапорти, чоловік утаїв. Чи відчула дружина цю його неправду, чи ні – він не знає, але сказала:
– Раз така ситуація, то їдь, бо й справді, якось незручно буде перед хлопцями, а через два тижні побачимося.
Відомо: деякі тижні бувають довшими за століття.
ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ
Коли завершиться Іловайське бойовище і чорні круки донесхочу наклюються очей воїнів на попелищах довколишніх полів, коли волонтерські пошукові групи шукатимуть і не знайдуть усіх полеглих, коли живі заліковуватимуть рани в тілах і душах, тоді з сепаратистських підвалів повернуться в батальйон перші звільнені полонені, які розкажуть, що думав про них ворог. З’ясується, що кадирівські спецназівці, котрі з криками «Алах акбар!» атакували депо, де разом з батальйоном «Херсон» п’ять днів стояв на смерть «Миротворець», ніяк не хотіли вірити, що проти них воював звичайний міліцейський підрозділ. Для Монаха ж цей факт підтвердження того, що мотивація і сила духу важливіші, ніж досвід найманців, що воюють за гроші на чужій землі.
А ще він говорить про втручання вищих сил, які витали над тими кривавими жнивами. Без їхнього заступництва, вважає, ота група з п’ятнадцяти чоловік, яка невідомо з яких причин полишила щойно зайнятий будинок, полягла би напевно, коли за хвилину туди влучив «град». І чи залишився б живим комбат, броньовичок якого розстріляли впритул, і котрий втік від смерті на одних ободах?
Та й сам Монах, напевно, не вижив би в «коридорі смерті», який влаштував Путін, обіцяючи «зелений коридор». Спочатку їх і справді не чіпали. Росіяни навіть руками з БМП привітно махали. Це потім українців почали розстрілювати як у тирі з усього, що було… Монах сидів біля розбитого вікна жовтого на колір й ненадійного як консервна банка шкільного автобуса й стріляв у спалені поля. Довкола вбивало і ранило хлопців, його бронежилет був геть забризканий кров’ю, а він стріляв. Вийшов з автобуса, що нагадував решето, тільки тоді, коли від коліс залишилися тільки ободи. Диво, але той автобус доповз до своїх. А поки він повз через вогонь, дюжина їх – «миротворців» та вояків ЗСУ проривалися до життя: на «Уралі», стріляючи увсебіч; чекаючи ночі, лежали за кілька метрів від ворожої засідки, боячись підняти голову; йшли через села, уникаючи зустрічей з вороже налаштованими до українських вояків місцевими. І дякували полю, на якому загорівся хліб, прикривши їх димом від ворожих стрільців, і де врятували наших хлопців, готових підірвати себе гранатою. Вони добу їли лише насіння соняшника й терпіли спрагу. Коли ж їм трапилася болотиста степова річечка, Монах перехрестив її і вони врешті-решт попили смердючої води. Такої ночі, каже, як біля тієї річечки він не пам’ятає — темної, без зірок, і холодної. Свій одяг хлопці вже давно подерли на смужки, аби було чим перемотати поранених, і грілися з ними спина до спини, щоб задрімати. Перепливши ту річечку їхня група, вийшла на підрозділ ЗСУ, а дев’ятеро хлопців з батальйону, полягли на Донецькому кряжі й залишилися небесними миротворцями навічно.
… Від тих подій минуло більше року. Після Іловайська Монаху дали капітана, а коли він захистив людей від терориста з гранатою, отримав бойову медаль і звання майора. Ще влітку вони стояли на «передку» під Горлівкою, а потім ситуація в країні змінилася. Тепер же у червоній зоні, воює армія, а вони, ставши полком, підтримують порядок та захищають тили військ. Про Іловайськ Монах намагається не згадувати. Коли такі журналісти як я дістають запитаннями, чи не марні були ті втрати, Монах відповідає: «У Бога нічого даремного не буває».
На фото автора: Монах серед волонтерів Help army.