У неділю на горлівському напрямку стріляли. Спочатку біля Ленінки, де тримає оборону батальйон «Айдар». Важко розібрати – чи то наші з автоматів гатили, чи сепари.
Може, ті й інші — не розбереш. Хвилин десять постріляли, і затихло. Потім почалася стрілянини аж біля Зайцевого, зайнятого нашими не так давно. Росіяни стріляли, а наші мовчали – уперто без ентузіазму. Може тому, що було свято, День Збройних Сил України й ніхто не хотів його псувати. Хоча така ж ситуація і в будні.
Кулеметник Сергій стверджує, що навіть коли настає тиша — вона оманлива. Он, каже, бачите, зрізаний терикон, там вчора противник закінчив облаштовувати артилерийські позиції. Від бруствера траншеї до них всього пару кілометрів — з «василька» можна дострелити не те що з гаубиці чи важкого міномета. Хлопці на посту показують мені машину з дірками від осколків.
А он там, за кілька сот метрів може запросто заховатися снайпер,– остерігають бійці, аби ми без зайвої необхідності не висовувалися за бруствер.
По позиції нас супроводжує в.о. комроти лейтенант з позивним "Кіт Адмірал" на прізвище Берьозкін. За рік війни хлопець зробив карколомну кар’єру — від сержанта до лейтенанта, виконуючого обов’язки командира роти. Його не лише хвалить комбат, легендарна особистість Сан Санич Щербина, а й взяли на олівець сепари. Цей «піджак» далеко, кажуть, піде, якщо йому не підріжуть крила наші військові бюрократи. Нещодавно один полонений зізнавався, коли Кіт і його хлопці стояли на посту, то в них трусилися руки. А тепер, коли чоловік пішов на підвищення, перестали.
Взагалі, 17-й окремий мобопіхотний батальйон (ОМпБ) один з кращих у війську. Представник командування 57-ї бригади стверджує, що це завдяки Щербині, мовляв, який командир, такий і підрозділ. В усякому разі, хлопців, які несуть службу під мокрим дощем, у багнюці просто так, на понт не візьмеш. Було, що сепаратисти й спеціально снайперів посилали, аби вибити кращих, натомість самі були змушені готувати цинк для "двохсотих". А снайперська операція це вам не хухри-мухри, у ній задіяна ціла група професіоналів.
За словами Щербини навіть якщо не стріляють, то війна тут ведеться безперестанку: радіоелектронна, оптична, антиснайперська, агернтурна… Справжня війна, а не АТО. Ворог зміцнює сили, але й наші за рік багато чому навчилися. Кращою стала зброя, техніка. Не така, яку б хотілося мати, але…
Коли я це чую, то згадую кулемет «максим», який бачив на позиціях. Хлопці стверджують, що не один він тут. Одразу ж виникло запитання: хіба у нас немає чим воювати, що приперли сюди й накрили мокрим брезентом цей раритет часів Другої світової війни. Однак, вояки, що бачили цю «машинку» в дії хвалять її: мовляв, справді, станковий кулемет важкий, але кучність у нього краща ніж ПК, окрім того, вода охолоджує дуло і воно не перегрівається, не потрібно його замінювати.
Немає також проблем з речовим забезпеченням, їжею, одягом на зиму. Полковник Щербина говорить що рік тому, якби не волонтери, то важко було би вистояти, не вистачало не те що взуття чи бушлатів, а й носків. Тепер вони вдягнені і не голодні.
Щоправда, під час відвідання позицій впадала в око відсутність бліндажів з дахом у кілька шарів… Щоб витримав набій. Та що там бліндажів, хлопці кажуть, що он боєкомплект у ящиках лежить під відкритим небом, нічим накрити. Залетить міна чи навіть крупнокаліберна куля і… Військові лісгоспи торгують направо й наліво, а зробити нормальний бліндаж для підрозділу ні з чого. У другій лінії оборони опорні пункти обладнані добре, а тут, де ходить смерть, вони благенькі. Двері, зі старих дощок, настелені по болоту з такого ж матеріалу. Роздобули його там, де хто зміг.
На голову не капає, і це вже добре,– дякують Бога й власних будівельників-умільців бійці.
Коли дивишся на це життя під дощем, серед багнюки, яка так прилипає до ніг, що не відшкребеш, де сяка-така баня за щастя, а не щоденний душ як у всіх, то починаєш розуміти, чому цих хлопців називають героями, осягаєш їхній світ і те, чому більшість його не сприймає. Розумієш і те, чому навіть мобілізовані, витримують три дні у відпустці й повертаються сюди у цей важкий, але зрозумілий їм світ, куди зараз рідше й рідше заїздять навіть волонтери. Щоправда це не стосується хлопців та дівчатат зі «співочого батальйончика» волонтерської організації «Help army».
Це вже не вперше «мистецький підрозділ» волонтерів вирушає у рейд по наших тилах і на передову, везучи теплі речі, обігрівачі, гостинці, продукти. Перед тим як вирушити у холодні бази відпочинку, в дитячі табори, непристосовані будівлі, опорні пункти та бліндажі на «передку», дванадцять волонтерів, як 12 апостолів мистецтва, зустрілися в Харкові.
Переможець телепроекту «Голос країни» Іван Ганзера приїхав на рідну Слообожанщину з Коростеня, де він зараз мешкає. Каже, що 60 відсотків його концертів сьогодні — благодійні. Якщо випадає нагода поїхати в АТО, то не відмовляється. Усі його пісні тут слухають з особливим трепетом — ліричні і жартівливі. З деякими з них пов’язані життєві історії. Скажімо, під час однієї з поїздок до Івана підійшов воїн, скроні якого посріблила сивина. Він розповів, що саме пісню «Не плач, тату» подарував йому син на день народження, а тепер він підміняє сина на передовій.
Фіналіст телепроектів гурт «Тріода», де співають двоє Андріїв і Володимир, приїхав з Тернопільщини. Не так давно вони гастролювали разом з Ніною Матвієнко в Канаді та США, а тепер вже вкотре виїздять в АТО. У їх репертуарі відомі українські пісні (наприклад, «Пісня про рушник» та «Два кольори») зігрівають серця і душі воїнів. Коли траплялося під час поїздок зникав струм чи апаратура відмовлялася працювати в екстремальних умовах, хлопці виконували свої пісні акапельно, тобто без супроводу.
Композитор і виконавець Борис Севастьянов — на Харківщині відомий митець. Однак особливу повагу він здобува під час поїздок на фронт. Його пісні «Волонтери» та «Гради» відомі чи не кожному воїнові. Один з них зізнався, що влітку, під час обстрілів, він одягає навушники і слухає «Гради», що нібито рятує його.
Особливу популярність за два роки війни здобула й «Ділова жінка Полтавщини», викладач музичної школи з Котельви Неля Каблучка, голос якої розтоплює обвіяні вітром зашкарублі серця. Зазвичай в авангарді рейдової музичнної бригади викладач педуніверситету імені Г.С. Сковороди, кандидат наук і темпераментна ведуча програм Анжела Денисенко, командир «батальйону», який тягне увесь музобоз — підприємець Олександр Гончаров.
Нинішня поїздка почалася «рейдами по тилах», під час яких волонтерський гурт дав концерти в батальйоні нацгвардії, що базується в Слов’янську, зустрівся з давніми знайомими, героями Ілловайська, оборонцями Дзержинська, вояками колись батальйону, а тепер полку «Миротворець». Серед також приятелів і вояки з Самбора — сапери та інженери 703-го полку.
Завершився мисткецькиий рейд у Дзержинську, де на горлівському напрямку тримає оборону один з кращих українських підрозділів — 17-й окремий мотопіхотний батальйон, 57-ї ОМБр, сформованої на Кіровоградщині. Командує батальйоном відома людина, герой нинішньої війни полковник Олександр Щербина. Якщо для когось у тилу свято видалося спокійним, то тут, на передовій, навіть серед дня чулася стрілянина з стрілецької зброї. Потрібно мати міцні нерви, аби озиратися на мінські домовленості й не відповідати. Концерт закіннчився спільним виконанням «Червоної Рути» та «Гімну України».
Наступного дня волонтери, які отримали грамоти від командування батальйону взяли участь в урочистостях з нагоди Дня Збройних Сил України. Все було як годиться: винесення Прапора батальйону, що вишили волонтери, звучання оркестру, прийняття присяги двома молодими дівчатами, що добровільно пішли на війну, нагородження грамотами й різними відзнаками. На жаль нагород було мало. Така на цій війні, на жаль, традиція, що стосується більшості підрозділів. Не тому, що хлопці, які перебувають під обстрілами, живуть у тісних норах, знищують диверсійні групи і ходять у розвідку, не заслужили нагород. Просто командуванню, як кажуть хлопці, «чомусь жаль заліза».
А от волонтерам не жаль — ні власних сердець, ні пісень.
