Покровське, що під Бахмутом на Донеччині, знаходиться між війною і миром. Тобто міни і снаряди на нього, слава Богу, не падають, хоча при бажанні дістати населений пункт з далекобійної артилерії ворога можна, у той же час київська влада не визнає його повноцінним українським селом, адже вибори до місцевих рад тут не проводилися. А керує Покровським, що знаходиться у так званій «сірій зоні», яскрава особистість Марія Іванівна Ладик.
У Марії Іванівної козацьке прізвище, як і в більшості мешканців села. Нічого дивного в цьому немає, адже Покровске заснували і церкву посеред села на пагорбі на честь Покрови Пресвятої Богородиці поставили українські козаки. Сталася ця подія у 1752 році, коли 30 довговусих і довгочубих чоловіків зісланих за бунтівну вдачу на бахмутські солеварні, відбувши покарання, з’явилися на річечці Горілий Пень і почали господарювати. Та частина села, де вони поставили свої помешкання, ще й сьогодні називається Слобода. Зі Слободи, мабуть, і ця чепка бабця, що от зараз намагається потрапити до сільського будинку культури, де артисти з Харківщини дають концерт для бійців, котрі завітали в село.
– А подивитися концерт можна?– запитує старенька.
– А чому б і ні,– відповідає конферансьє.
– Так кажуть, що цей концерт для захисників.
– Так ви ж також захисниця, чи не так?
– Так, я захисниця,– з’являється рішучий блиск в очах бабці,– пам’ятаю, як німці стояли в нашому селі… А нині я б того Путіна розірвала на шматки.
Про війну нинішню у Покровському нагадують не тільки люди в камуфляжі, а й вікна школи, заклеєні хрест навхрест білими смужками паперу. Пластикові вікна до війни не встигли вставити, а в старих дерев’яних, якби село потрапило під бомбардування, шибки б повилітали напевно.
Дякувати Богу, Слободу міни й снаряди минули, а в Чапаєва люди натерпілися – аж сюди чути було,– розповідає Марія Іванівна.
Чапаєва називається частина села, де колись був колгосп з таким іменем, а тепер сільгосппідприємство. Покровське — це вам не якийсь там хутір, а населений пункт який розлігся долиною кілометрів на 16. Нащадки козаків, які в Слободі, назвали колгосп на честь Т. Г. Шевченка, на протилежному кінці люди стали чапаївцями, за найменуванням їхнього колгоспу. Так і жили. До речі ті, що працювали в колгоспі, а пізніше сільгосппідприємстві імені Чапаєва на долю не скаржилися, адже їхнє господарство було заможнім. Тут вирощували не лише пшеницю й соняшник, як тепер, а й тримали чималу ферму худоби — корів, бичків, свиней і навіть нутрій. Як плату за земельні паї люди отримували не лише гроші, хліб чи олію, а й сир, сметану, молоко, м’ясо, сало. Хто що бажав. Так було до війни. Тієї весни, коли росіяни відтяли від України Крим, а бандити доморощені й закордонні захопили владу в більшості міст Донбасу, через Покровське до Чапаєва промчали, збиваючи куряву колесами п’ять джипів одягнених у камуфляж чоловіків. Потім там чулися вибухи й з горбика видно було дим у тому місці, де знаходилася ферма.
Селяни, котрі працювали в Чапаєва, розповідають, чого вони натерпілися від бандитів. Представники «нової народної», як вони казали, влади поклали селян ниць на землю і наказали не підводити голів, а в цей час почався грабунок. Вибухи гранат й автоматні черги змішалися в страшній какафонії з ревінням корів і верещанням свиней. Особливо вразив епізод, коли свиноматка, тягнучи покалічену ногу, намагалася вивести з вогню десяток напівсліпих і кволих поросят. Сьогодні, попри те, що ці події згадуються хібіщо як страшний сон, вони продовжують впливати на життя мешканців Покровського.
За час війни жителів у ньому зменшилося. Подалі від війни та біди подалися родини з малими дітьми. І не лише вони. Виїхав з Покровського очільник сільради — кажуть, подався геть з України. Тепер Марія Ладик, яка пропрацювала секретарем три десятиліття, виконує ще й обов’язки голови. Піклування про добробут села, його культуру тепер на її плечах.
От приходять бабусі (середння пенсія в селі 1200 грн), запитують як їм жити далі, чим платити за газ, який коштуватиме близько 7 тисяч грн за тисячу кубометрів. Марія Іванівна пояснює, що діяти, допомагає оформити субсидії. Не може тільки пояснити людям, чому той Донбас, що під Україною, за один і той же газ платить набагато більше, ніж той, де кричали «Путін введи війська».
Жінка уміє знайти спільну мову з фермерами, які допомагають селу, місцевій самодіяльності. От у БК на День села прекрасний концерт дали місцеві аматори. Запросили на нього і вояків, які стали на постій на території Покровського.
Військо у селі — це додаткові клопоти для голови. Спочатку, звісно, до сільради приходили люди, яких це турбувало: мовляв, прийде важка техніка, розіб’є дороги. Та й чужі це хлопці – аж із Галичини.
Звісно, дороги можуть пошкодити,– переконувала таких стурбованих своєю селянською мудрістю Марія Іванівна,– але їх можна полагодити. Гірше, коли бомби падатимуть на наші голови.
Згодом покровці розкусили, що не такі вже погані люди західняки – дуже чемні. Скрізь: у магазині, на сільській вулиці чується «добридень», «будь ласка», «дякую»… А сільські діти, так ті від них не відходять. «Салдати» ж морозивом пригощають. Запитають хіба що, чи мати не проти. «Ні, не проти!»– в один голос кричать голопуцьки.
От уже й місцеві дівчата почали виходити заміж за західняків. Нещодавно одна покровська дівка, після того, як до її батьків на Донбас на оглядини завітали батьки майбутнього чоловіка, обвінчалася із західняком і поїхала жити на батьківщину судженого – Закарпаття.
Однак, всі розуміють, що вже не буде так як до війни. Ні, може бути, але потрібно знову відновити ферму, яка давала не лише сало, м’ясо та сметану пайовикам, а, найперше, робочі місця. Рослинницву ж стільки робочих рук не потрібно. Для того, щоб повернути втрачене, необхідні великі кошти. А де їх взяти, коли сільська економіка нині працює на надриві.
Ця війна, забрала роботу не лише в тих покровців, хто працював на фермі, а й їздив за нею до Бахмута (Артемівська) на меблеву фабрику. ЇЇ цехи, як і багатьох підприємств міста, стоять і коли загудуть знову, ніхто не знає.
Потрібно також здолати страх, який зовні не видно, але котрий вселився в людські душі. От, скажімо, до війни в селі випасали дві солідні череди. Молоко, сир, сметану возили селяни й у Бахмут, і в Попасе та інші містечка… Тепер худоби у дворах значно поменшало. Причина не лише в нападі бандтів на Чапаєва. Особливо місцевих людей вразило те, як мінами й снарядами розбомбили Троїцьке. З пошкоджених вибухами сараїв недоїна худоба розбрелася по донецкому степу. Ревла, вражаючи селянські душі. Щоб їх вилікувати, потрібно чимало часу, й звісно, мирне небо над Донбасом.
На фото автора: виконуюча обов’язки Троїцького сільського голови М. І. Ладик; вояки в Троїцькому.