Людина вiйни

Капітана Шелеста я перехопив по дорозі з війни додому. Говорили находу біля темно-зеленого авто з дірками від куль та подряпинами від осколків мін.

Кучерявочубий, як завжди успіхнений, але скупий на слова офіцер поспішав на зустріч з малою донечкою і давав мені зрозуміти це частим позиранням на годинник.

– Та встигнеш, Юрку, натішитися родинним затишком, адже живим повернувся, відвоював, як кажуть, – говорив не я, а мій журналістський егоїзм, народжений бажанням взяти цікаве інтерв’ю в людини, камуфляж якої пах згарищем.

Пройшов майже рік  війни, який капітан провів на передовій за крок від смерті і, здається, як ніхто заслуговував на «дембель». Однак, напевне, через те, що плани останніх хвиль мобілізації зірвані, їм продовжили службу ще на кілька місяців — до осені. Хлопці, що вже малювали собі картини майбутнього, як вони тішитимуться родиним затишком, розповідатимуть, як вижили на війні, скисли. Здавалося: за мирним життям повинен сумувати й капітан. Але я помилявся щодо Юрка. Шелест не лише не переймається тим, що йому затримують «дембель» до жовтня, а взагалі хоче відмовитися від нього, залишитися на передовій.

– Я йшов на війну, аби завершити її,– пояснює він.– Строк моєї служби, звісно, спливає, але свого завдання я не виконав – ця дивна війна й далі продовжується… І що мені, кадровому офіцерові після дембелю робити: дивитися телевізор і правити теревені з сусідами у той час, коли молоді хлопці гинуть на фронті?

Якби він хотів не піти на війну, то заховався би за «бронею». Свого часу його офіцера-вертолітника «списали» з військово-повітряних сил за станом здоров’я. Отож міг би Юрій Юрійович в тиші кабінету Ізюмської РДА, куди «відставник» влаштувався на роботу, пеперекладати папірці з поважним виглядом, але не сиділося йому там. Коли почалася війна, чоловік спочатку взявся на волонтерських засадах допомагати віськкоматові, а потім і сам вирішив піти на фронт.

– Чому я пішов на війну?- перепитує капітан Шелест і відповідає.– Мабуть, з почутя патріотизму, а може тому, що дуже гостро відчув небезпеку, адже нам вчергове намагаються довести, що нас ніколи не було, прагнуть відібрати нашу мову, історію… Хіба можна було з цим погодитися?

Спочатку до війська його не брали. Навіть коли він погодився служити ким завгодно, де завгодно — хоч рядовим. Складалося враження, що потрібно було дати хабаря, аби тебе мобілізували. Невгавав, писав заяви. На одну з них отримав відповідь: «Ваша кандидатура розглядається. Чекайте». Дочекався не мобіілізації, а іншого папірця: «У вас немає необхідності». Як немає, не вистачало злості на кадровиків, газети пишуть, що не виконується план мобілізації, що доводиться заганяти у військо примусово, а тих, хто туди прагне добровільно, не беруть. Це не працівники віськкомату, а якісь сепаратисти. Саме так! Знову писав зяви, а потім, коли в піхотних підрозділах ввели штатну одиницю авіанавідник (військовиий координує дії піхоти з авіацією), його покликали в область.

– Я взагалі втік з дому,– каже Шелест,– адже яка дружина відпустить чоловіка на війну.  Казав, що їду у відрядження. Мовляв, виграв обласні змагання держслужбовців і тепер змушений їхати на загальноукраїнські. Проходив час, а я не повертався. Дружина почала ревнувати: ти мовляв нас покинув, живеш з іншою. Довелося сказати, що я на війні.

Слухаю я капітана і думаю: «Дивні люди ці Шелести». От Петро Юхимович… До речі, я вам не сказав, що Юрій Юрійович з того ж роду, що й Петро Юхимович Шелест, тільки іншої гілки. Петро Шелест народився майже поруч, в Андріївці, Балаклійського раойну. Там і меморіальна дошка йому на школі, й кінотеатр з назвою «Україна», за яку він боровся як міг. І приїздив тодішній ще неопальний керівник України сюди до сестри Марії. Ще й досі в цих краях переповідають історію, як Марія, проста буряківниця, зустрічала брата. Точніше не вона, а місцеве партійне начальство, яке щоб не осоромитися, перед приїздом Петра Юхимовича навезло в бідненьку хату самотньої жінки з кооперації коврів, меблів та кришталів. А коли високий гість поїхав, ці люди прийшли забрати все те назад. Однак Марія прогнала партійних чиновнників віником. «Ану геть,– сказала,– а інакше розповім Петрові, яку ви тут показуху влаштували». Словом з характером ці Шелести.

– А без характеру на цій війні не виживеш,– каже капітан Шелест.

Справді, який характер, які нерви потрібно мати, аби кожного божого дня, пересиджуючи артналіт у тісному бліндажі, годинами дивитися одне одному в очі, чекаючи смерті. І то все залежить від того, куди впаде перша міна. Якщо далеко, то ще встигнеш сховатися, а близько — падай ниць і молися: «Господи, нехай мине чаша сія…» Якщо бліндаж у три накати, то врятує від 82-міліметрового набою, а від прямого попадання більшого калібру навряд. От нещодавно (навіть по ТБ показували) як міна влучила в один з цехів Луганської ТЕС, котру вони охороняють. На цей раз пронесло, гахнуло метрів за сімдесят, а якби ближче? Словом, часто буває так, що вся надія лише на Бога.

Чи давно Юрко став віруючим? Він, не знає. Можливо, трішки вірив, коли ще літав на гелікоптері. Відомо авіаторів, котрі постійно стрикаються з небезпекою, зовсім невіруючитх не буває. А скоріше, що повірив на війні, після артнальотів. Можливо, після того, коли побачив у Дмитрівці українську бурштинову церкву, оздоблену сонячним каменем. Після обстрілу російськими «Смерчами» все довкола вигоріло:  трава, земля, намети, техніка… А храм навіть не зачепило. Тепер його вояки відвідують там служби. Звісно, що в кожного своя міра віри.

Відповідно до неї, хтось просить заступництва небесних сил, аби повернутися з війни живим, щоб ця бійня, де ворога не бачиш, де не ходять в атаки, де сторони кидають ніби для забави одне в одного мінами, від яких гинуть живі душі, скоріше закінчилася. Капітан Шелест, окрім того, ще й чекає від Нього відповідей на свої запитання.

Солдатським розумом важко, здається, осягнути замисли великих начальників щодо цієї українсько-російської війни і замирення після Мінська. Скажімо, ось вони охороняють Луганську ТЕС, електрика якої освітлює переважно сеператиський Луганськ. Постачають світло безкоштовно, точніше за рахунок кишені українців, які меншають на підконтрольних територіях. І  в цей же час терористи кусають руку «дающого», гатячи по цехах електростанції. Стріляють малим калібром, аби не нашкодити виробництву, а вбивати лише людей.

Або ось блокада. Насправді немає її, а вона, на його думку, мусить бути. Треба ж якось вчити людей, які покликали до себе Путіна. Тепер вони кажуть, що не того бажали, що просто хотіли усі гроші  залишати в себе, а не смерті та руїн. Хоча й сьогодні переконані, що Україна в усьому винна, а на блокпостах стоять американські негри. Вони самі не зустрічали їх, а от кум бачив власними очима… А ще чув поляків, які говорять з галицьким акцентом… Так от їхній майор, комбат 22 під Ясенуватою наказав зупитинити ешелон. Для науки. І що ви думаєте, понаїхало високе начальство і наказало не чіпати потяги. Тепер вони курсують, ніби за графіком.

На цю війну місцеве населення ходить як на роботу. Удень вони мирні, а вночі… Як тільки припиняється обстріл якогось села, туди повертаються цивільні, серед яких повно таких, у кого на лобі написано «терорист», а в паспорті — місцева прописка. І що ти такому зробиш? Якось їхній боєць, який залицявся до місцевої дівчини пішов до неї в гості і застав там компанію. Коли вони випили по чарці, то й дізнався вояк, що чаркується з сепаратистами, автомати і гранатомети «мухи» яких стоять у сінях. Тепер бійця, який викликав підкріплення, обіцяють нагородити.

Щодо нього, то як би банально це не звучало, капітан Шелест воює не задля нагород, у званні капітан ось вже рік. У тому чині, у якому звільнився колись з армії. Багато таких, які пороху не нюхали, а швендяли поблизу задля статусу «учасника бойових дій» стали полковниками. Добре, що коли звільнилася вакансія, його призначили команддиром роти. А ще добре, що їхній підрозділ посилили танками та іншою, хоча й не новою, але важкою зброєю. Добре, що будуюють укріплення. Першу лінію, з якої після першого ж обстрілу дременули цивільні буддівельники, у кам’янистій землі доводиться зводити самим – солдатською лопатою. А от друга зводиться як належно. Аби лише не відступати до неї, а йти вперед. Не сидіти на місці. Бо сидіння в окопах обезсилює навіть козацький дух. Особливо після того, як добровольчі батальйони, створені за традиціями козацтва, і за якими йшла навіть десантура, уніфікували до ЗСУ. Портібно не чекати, а закінчувати цю війну.