У Євгена Миколайовича Блінова на цій війні убило молодшого сина Владьку. Мобілізували туди здорового чоловіка, а привезли в домовині. Ні, навіть не в домовині, а закутаного целофан, куди поклали понівечене тіло. Домовину і місце на кладовищі безкоштовно виділив мер Мерефи. Спасибі йому. Армія дала оркестр і прочесний караул, який тричі вистрілив, коли домовину опускали в яму. Оце і все. А тепер батькам жити з тим болем до кінця їхнього життя.
Євгена Миколайовича, який тримав портрет сина на акції «Родинне коло», до якого харківські волонтери-психологи запросили сім’ї тих, чиї сини, чоловіки, батьки загинули на україно-російській війні, важко було не помітити. Звісно, горе тисло на його плечі, але він, сивий і кремезний, з усіх сил опирався йому. Аякже, чоловікові, та ще й колишньому десантникові, який у сімдесяті пройшов війну в Єгипті, негоже показувати своє горе на людях. Он дружину Тетяну Іванівну смерть сина зігнула в три погибелі, а він, чоловік, повинен його здолати — за себе і за неї. Сина вже не вернеш, а треба жити далі, щоб допомогти поставити невістці на ноги дванадцятилітнього онука.
Тоді, за життя, Владислав тримав ятку на Барабашовському ринку, що сяк-так годувала родину. Звідти його й покликали до віськкомату нібито для того, аби звірити документи. Додому він вже не повернуася: Владьку разом з іншими посадили в автобус і повезли до Башкирівки, на базу 92-ї ОМБр. Аякже такі чоловіки потрібні на війні: зріст понад 180 сантиметрів, широкоплечий… А головне строкову службу чотирнадцять років тому Владислав проходив в десантно-штурмовому батальйоні… Словом, його син не був добровольцем, але й не сховався за спинами інших, коли отримав повістку. Бо відомо ж яке гасло сповідують десантники: «Хто, як не ми».
Хлопці з бригади, коли приїздили на сороковий день після загибелі пом’янути Владьку розповідали, який воїном і справжнів товаришем був старший сержант Блінов. А командиром яким — заступником командира взводу, взводним… А коли вбило ротного, то й ротою командував, поки не прислали офіцера.
А скільки життів він врятував, коли навчив їх будувати бліндажі. Стелю вони робили так: спочатку клали шар неструганих колод, потім шар землі, на неї стелили бетонні блоки, котрі засипали ще землею, зверху — знову шар колод і землю, у яку встромляли ялинки. Дерева, по-перше, маскували бліндаж, а, по друге, ворожа міна, зачепившись за верхівку ялини, вибухала і не шкодила тим, хто ховався в укріпленні. Батько зізнався друзям сина, що це він навчив так будувати фортифікаційні споруди, як вчили його у Єгипті. Проте ця військова премудрість, передана синові, не врятувала його від радіокерованої міни.
Хлопці казали, що постріл радіокерованою міною не був випадковим. Адже хто буде стріляти набоєм вартістю в тисячі доларів просто так. За Владькою, мовляв стежили ті, хто дуже ненавидів його. А таких з того боку моста на околиці Щасття, де стояв підрозділ сина, було чимало. Звісно, що ненависників не могло бути серед місцевих, яким доопомагали продуктами. До тих, хто пішов воювати проти України, потрапляв в полон вперше, затримували, відбирали зброю й відпускали. А от кадирівців та інших найманців, які вбивали за гроші, не щадили. Саме вони, мабуть, вистежили Владислава, коли той після поверненняя з розвідки разом з майором Середою, снайпером та рядовим їхнього підрозділу поїхали на примітній червоній «дев’ятці» на той злощасний міст подивитися що і як. Від радіокерованої міни, випущеної з міномета, здетонувала вибухівка під заміннованим мостом… Увечері в новинах, які батько якраз дивився, показали те що залишилося після вибуху — куски бетону та понівечену міною «дев’ятку». Раніше у новинах не повідомляли, а тоді якраз назвали імена усіх чотирьох загиблих. Коли Євген Миколайович почув ім’я сина, то ледвне втримався на ногах.
Онук тепер на мені,– каже старший Блінов. Армія дала оркестр, почесний караул, який тричі вистрілив… З похоронами мер Мерефи допоміг: дав місце на кладовищі, труну, автобус. А зараз пенсію вибиваю. Не собі, в мене пенсія добра. Онуку, щоб поставити його на ноги, а мене футболять з одного кабінета в інший.
Все, що родина отримала від держави — це зарплату загиблого за три місці. Коли Владислав приїздив у відпустку до родини без копійки в кишені, то жалівся:«Не платять, суки! Обіцяють багато, а…» Тепер-от заборговане за життя сина армія виплатила батькові — аж по 1400 грн за кожен з трьох місяців проведений на передовій та ще 500 грн дали на похорон. І ні копійки більше.
З пенсією для онука — проблема. Річ у тім, що шлюб Владислава не був офіційно зареєстрований, хоча з дружиною вони жили у мирі й злагоді. Коли син приїздив у відпустку, то батько просив його — розпишися, загс вас зареєструє за 15 хвилин. А вони обоє в один голос відповіли: мовляв, усі потрібні документи у нас є, а найголовініший — он бігає по двору, тобто онук. Однак виходить що цього «документа» держава не визнає. Волонтери визнали, оплатили путівку для відпочинку хлопця, який пережив втрату батька, а держава — ні. Тепер Євген Миколайович домагається правди. Він сподівається, що в цьому йому допоможуть у волонтерській органівізації, що домагає в подоланні психотравмуючих подій.
Окремий проект волонтерів – «Родиинне коло», спрямований на допомогу родинам загиблих під час АТО. Останній раз акція відбулася в Харківській філії академії держуправління при Президенті України. За словами волонтера-психолога Вікторії Мельман проект, що має на меті надання псилогічноої, юридичної, соціальної підтримки родинам загиблих діє вже рік. Окрім того, що в «Родинному колі» надають безкоштовні консультації, родини знайомляться між собою, підтримують одне одного, стають самі волонтерами.
З ким би ви не поговорили, вам ці люди скажуть, що вони почуваються покинутими державою,– каже Вікторія.– Для нас же важливо, щоб вони не були самотніми, мали сили жити далі — будувати плани на майбутнє, жити заради дітей.
За словами психологів, люди з пораненими втратою душами дуже чутливі до проявів несправеливості. Психолог-волонтер Світлана Хасая згадує, який вибух емоіцій, обурення в середовизщі родин загиблих викликав факт відміни безкоштовного проїзду для них на транспорті. На її думку, справа тут не лише в грошах, а найперше, в ставленні держави до них. Краще, мовляв, не приймати таких законів, ніж їх відміняти. Обіцяли багато: пільги, виділення землі для воїнів АТО, а де воно.
Особливого болю їм завдає черстве ставлення оточуючих до втрати найдорожчої людини. А Харківська область частина населення якої налаштована проросійськи, тут особлива. У більшості випадків у селах до таких родин стиавляться з розумінням, хоча знаходяться людці, які колупаються нігтями у ранах.
Якось під час консультації я запитала дружину загиблого в АТО, як до неї ставляться сусіди – згадує Світлана,– так знаєте, що відповіла жінка: спасибі не осуджують. Бачете, люди вдячні не за те, що їхніх близьких шанують як героїв, а що не осуджують, що ті воювали й віддали своє життя.
Боляче слухати родичам загиблих, коли їх нагадують про гроші, які мала заплатити держава, чи запитують, мовляв, навіщо твій дурень пішов воювати. А от в одному з районів області, за словами психолога, стався взагалі жахливий випадок, коли сусіда знущався над матір’ю загиблого. Мовляв, чого твій байстрюк пішов воювати, он скоро прийдуть росіяни і тебе першу розстріляють через це.
На думку психологів, скільки б вони не старалися, а душі поранені втратою, важко буде вилікувати, якщо держава буде байдужою, сусіди черствими у ставлення до тих, чії сини й чоловіки віддали своє життя, щоб більшість робила вигляд, що їх ця війна не стосується. А головне, щоб про них згадували в школах, вузах, на сільських зібраннях. Хочеться, щоб про їхню втрату пам’ятали.
