Путін кілька хвилин постояв біля труни колишнього президента СРСР та генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова і… полетів до Калінінграда розповідати школярам про своє бажання знищити Україну. На похороні Горбачова Путіна не було. Як не було і самого державного похорону.
Таким чином Михайло Горбачов виявився другим за всю історію Радянського Союзу керівником цієї держави, пам’ять якого наступники відмовилися вшанувати. Першим був Микита Хрущов. Коли він помер у Москві 11 вересня 1971 року, керівництво КПРС відмовилося навіть від публікації персонального некрологу, який був традиційним для будь-якого «персонального пенсіонера союзного значення», тим більш – для колишнього першого секретаря ЦК КПРС та голови Ради міністрів СРСР і – між іншим – тричі героя соціалістичної праці та героя Радянського Союзу. Про смерть Хрущова з’явилося лише коротке повідомлення у газеті «Правда» в день його похорону на Новодівичому цвинтарі. Ховати його біля Кремлівської стіни, де тоді ховали партійних бонз, у Кремлі також відмовилися. Леонід Брежнєв, наступник Хрущова, на похорон не прийшов.
Через 50 років історія повторюється. Хрущов і Горбачов і раніше були ніби поруч в уяві багатьох, хто знав історію Радянського Союзу, – «шістдесятники», що повірили у відлигу Хрущова і зачаїлись у брежнєвські часи, у Горбачова стали «прорабами перебудови». А тепер і могили політиків будуть неподалік, і глав держави на свій похорон вони обидва не дочекалися.
Я, зрозуміло, далекий від самої ідеї ідеалізувати політичну спадщину Микити Хрущова чи Михайла Горбачова. Людину, якій вдалося дістатися вищої посади в радянській системі, взагалі не варто ідеалізувати – її треба побоюватися, якою б привабливою вона не виглядала. У політичній біографії Хрущова були аж ніяк не тільки реформи, а й криваве придушення повстання в Угорщині, й Новочеркаськ – це я вже не згадую про те, чим займався Микита Сергійович до свого обрання першим секретарем ЦК КПРС. Зокрема тоді, коли керував українською парторганізацією.
У політичній біографії Горбачова, зрозуміло, теж була не тільки перебудова. Тбілісі. Баку. Вільнюс. Розпалювання міжнаціональних конфліктів по всьому Радянському Союзу. Фактична відмова від реформ в останній, «допутчевий», період правління, коли Горбачов оточив себе сірими консерваторами, які й організували ГКЧП. І в цьому він, до речі, теж схожий на Хрущова, який у останній період правління відмовився від «відлиги» й оточив себе сірими консерваторами, які його й повалили.
Але тоді чому обидва політики викликають таку ненависть у сучасній Росії? Чому для росіян Хрущов – той, хто «подарував» Україні Крим, а Горбачов – той, хто розвалив Радянський Союз? І тільки?
Тому що і Хрущов, і Горбачов ухвалили рішення, які мали незворотний характер для імперії. Хрущов назвав сталінські злочини тим, чим вони і були – злочинами. За всієї суперечливості його намірів та дій він зруйнував фундамент, на якому радянська імперія стояла – фундамент ГУЛАГу та масових репресій, фундамент «табірної економіки». Саме з цього моменту розпочалася неухильна деградація комуністичної системи. Горбачов отримав у спадок від наступників Хрущова державу, яка вже деградувала. Але він став намагатися повернутися у часи репресій і залякування – що пробував зробити кумир Путіна Юрій Андропов, який недовго правив країною. Він намагався – що було і наївним, і самовпевненим – надати нелюдській системі людських рис. За великим рахунком, він просто відчинив кватирку, до затхлого приміщення вперше за багато десятиліть увірвалося свіже повітря – воно і знищило і комуністичну партію, і Радянський Союз. І саме цього Путін не може Михайлу Горбачову пробачити – цього свіжого повітря, на ефект якого сам Горбачов, який ніколи ним не дихав, звичайно ж, не розраховував.
Саме ставлення до Хрущова та Горбачова, звичайно ж, – теж діагноз, свідчення серйозної суспільної хвороби. Іван Грозний знищив десятки тисяч людей – якщо зрозуміти різницю між кількістю населення тоді й зараз, рахунок пішов би на мільйони. Йосип Сталін знищував мешканців Радянського Союзу десятками мільйонів. Однак ці кровожерливі чудовиська й досі кумири росіян просто тому, що окупували чужі землі та розширювали територію. І взагалі: б’є – значить любить.
Кар’єру Хрущова та Горбачова не відзначено ані масовими репресіями, ані територіальними надбаннями й війнами. Але й у період «відлиги», й у період перебудови у мешканців Радянського Союзу з’явився шанс згадати, що почуття людської гідності та самоповаги існують. Що донос на батьків чи сусідів – це не шлях до успіху. Що можна не боятися. Або бодай боятися трохи менше. Або хоча б не боятися, що тебе неодмінно вб’ють.
На мою думку, саме цієї відсутності страху їм не можуть пробачити в сучасній Росії. Тому що страх – це обов’язкова умова існування у країні, яка сприймає своїх громадян як «гарматне м’ясо» у загарбницьких війнах. І той, хто намагався послабити цей страх, має померти у зневазі.