Лина Костенко презентует в Харькове свой роман «Записки украинского самашедшого»

7 февраля в Харькове состоится творческий вечер выдающейся украинской поэтессы Лины Костенко в рамках презентации ее нового романа «Записки украинского самашедшого». Об этом «Главному» сообщили организаторы мероприятия — благотворительный фонд «Ренессанс» и программа «Книжковий кошик».

В конце прошлого года украинская поэтесса Лина Костенко презентовала свой первый прозаический роман «Записки украинского самашедшого», над которым писательница работала в течение последних десяти лет.

«Это чрезвычайно молодая книжка, — отмечает директор издательства «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Иван Малкович. — Читатели будут удивлены, насколько она отображает наше время, насколько смело Лина Костенко расставляет свои акценты. Это книга не только об Украине. Это книга о времени вообще. Это летопись очевидца третьего тысячелетия. А что главнее всего — эта книга возвращает украинцам их современную историю».

«Записки украинского самашедшого» написаны от имени мужчины, представителя «поврежденного поколения», которое успело что-то взять от предков, но не имеет что передать своим потомкам. Эта книга заставит многих вспомнить немало болезненных моментов недавней украинской истории.

«Люди, как правило, видят мир в диапазоне своих проблем, — рассуждает герой «Записок...». — Ну, еще в радиусе семьи, страны, своей профессии, своих интересов. А если посмотреть на мир в комплексе разнообразных событий и явлений, возникает совсем другая картина. Видишь критическую массу катастроф».

Харьковская презентация долгожданного романа Лины Костенко состоится 7 февраля в 19:00 в большом зале Харьковского национального академического театра оперы и балета имени Лысенко. На вечере можно будет приобрести книгу «Записки украинского самашедшого», задать вопросы писательнице и получить ее автограф.







Фото — Иван Любиш-Кирдей («Украина молода»)

Цитати з роману Ліни КОСТЕНКО «Записки українського самашедшого» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2010)

Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу.

Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації.

Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.

Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.

Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе.

Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.

Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.

Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе.

Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.

Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.

Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.

Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс.

Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.

Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше.

Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер’єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити.

У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.

Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.

Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система.

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.

Мабуть, час уже нам приймати новий гімн — «Донбас порожняк не гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова.

У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.