Родина… Для когось - це мама, тато, багато родичів, комусь - домівка чи рідне серцю місце, а для солдата Ярослава Михайличенка - служба у військовій частині 3017 Східного ОТО та побратими, в тому числі і в обличчі офіцера, який повірив в нього, допоміг і підтримав в необхідний час, та й продовжує це робити надалі.
Він згадував, як одного разу в дитячому будинку йому сказали, що він буде допомагати дітям - так і сталося. Під час своїх відпусток Ярослав їздить до дитячих будинків та інтернатів по всій Україні, та спілкується з підлітками на тему їх самореалізації в майбутньому.
Тому, як каже герой моєї розповіді, в нього є певна місія, а саме - розповідати дітям про це. Він разом з волонтерами проводять тренінги, спілкуються з дітьми та намагаються довести їм, що вони повинні повірити в себе та своїми руками будувати власне майбутнє.
«Моє дитинство пройшло у дитячому будинку для сиріт, а потім в інтернаті до 18 років. Закінчивши школу-інтернат вступив до коледжу, а потім до Київського національного університету біоресурсів і природокористування. Після закінчення вишу працював не за фахом, а у 24 роки пішов на строкову службу. Призвали мене у військову частину 3017, тут і служу. Мені не байдуже те, що відбувається на Сході і в Криму, тому я підписав контракт, але весь цей час не переставав допомагати дітям-сиротам. Я дуже радий, що в мене виходить поєднувати службу та допомагати дітям. Мій інтернат розформований та закритий. Я разом з однодумцями вже об’їздив велику кількість дитячих будинків та інтернатів по всій Україні. Привозимо солодощі, вчимо грати на музичних інструментах, проводимо вистави. Я розповідаю дітям, що їм треба налагодити стосунки з вихователями, вести себе чемно, бо мені це близько та знайомо», — розповідає про себе солдат Ярослав Михайличенко.
Зараз йому 27 років і Ярослав на своїй 3-ій ротації на сході України. Спілкуюсь з Ярославом по телефону, бо зустрітися ми не змогли. Перше, що здивувало - це щирість голосу та відкритість душі. Відповідаючи на запитання, мені найбільше запам’яталась одна його відповідь: «У дитячому будинку нам багато разів казали «з вас нічого позитивного не вийде, дехто потрапить за грати». Тому я був щасливий повернутися у військовій формі до свого дитячого будинку, з подарунками для дітей та сказати вихователям, що вони були не праві», — з гордістю розповідав Ярослав.
Мені було важко говорити по телефону, бо питаючи про спогади чи дитячі образи, хочеться бачити емоції та очі цікавої мені людини. Та відповіді Ярослава, інколи більш емоційні, інколи стримані, доводили до сліз. Бо я до сих пір не можу повірити, що є такі люди і що вони існують у наш нелегкий час.
«Десь до 16 років в мене була образа, бо я не розумів чому я тут. Я хотів ходити в звичайну школу, не мати обмежень, відвідувати магазини, гуляти. Перша моя робота у 16 років - прибиральник. Я не боявся та не соромився такої праці, бо за неї я отримував гроші. Були моменти, коли ми не слухалися, робили якісь «капості», коли щось було не по нашому. А взагалі я був досить спокійним хлопцем», - згадує Ярослав.
Ярослав має рідного брата, який служить у Збройних силах України та сестру з племінником. Коли я почула про це, мені на душі стало трішки спокійніше.
Хлопець розповів, що захоплювався військовою літературою ще з юнацтва, яку й зараз продовжує читати. Під час навчання в університеті потрапити до військової кафедри не зміг, тому маючи можливість, наздогнав пропущене під час строкової служби.
«Один з моїх командирів - майор Антон Шкребець, той самий офіцер, який мене забирав до частини з військкомата, підтримував мене, давав поради і настанови. З ним ми спілкуємося і зараз. Мені подобається служити у Національній гвардії, бо вона має авторитет у суспільстві. І тут довіряють, а це – головне, як у житті, так і в службі».
Аліса Сидоренко
фото з особистого архіву Ярослава Михайличенка