Насправді – цілком нормальний проект закону.
Не ідеальний, звичайно, бо не існує у цьому світі нічого ідеального, особливо – законів.
Але – достатньо адекватний.
Тож, давайте, по ключовим моментам.
- 36 місяців безперервної служби в умовах воєнного стану як підстава для звільнення у запас.
Три роки – це, звичайно, дуже довгий строк.
Але – це однозначно краще ніж відсутність строку.
Тож, майже всі з ким довелося спілкуватися з приводу цих нововведень сприймають ці 36 все ж таки як «позитив».
Хоча всі так само розуміють, що до цих 36 місяців ще потрібно дожити та дослужити. - Неможливість мобілізації протягом 2 років після звільнення зі служби за спливом 36 місяців.
Теж правильна норма.
І цілком адекватний строк.
Але тут дозволю собі «вангування».
Зі спливом 36 місяців зі служби звільниться багато хто, але не всі.
І якщо триватиме гаряча фаза війни, то більшість тих, хто звільниться – повернеться на війну протягом першого ж року.
Фізично та ментально відпочинуть.
Побудуть з родинами.
Відновлять чи, навпаки, не зможуть повноцінно відновити бізнес… і повернуться на війну.
Бо переважна більшість з цих людей пішла в ЗСУ добровільно, а не через вручення повісток.
І поки триватиме війна, вони не зможуть жити повноцінним цивільним життям.
Тож більшість – самостійно і добровільно повернуться.
З тож лиш різницею, що це буде вже більш осмислено: в конкретний підрозділ, на конкретну посаду, в команду до конкретного командира. - Обмеження прав.
Так, цей проект містить обмеження.
Але, насправді, вони не такі вже суттєві.
В порівнянні з «ковідними сертифікатами» – то й взагалі лайтові.
Але обмеження мають бути.
Як адекватний спосіб стимулювання до виконання обов’язків.
Служити у війську має бути абсолютною нормою для відносно фізично здорового чоловіка у віці 25-60.
Рівність у правах, врешті решт, починається з рівності обов’язків.
Тільки так це працює. - Корупційні ризики.
Так, вони є.
У нашій державі вони є скрізь і завжди.
Від пологового будинку до місця на цвинтарі.
Суспільству, звичайно, це не дуже й до вподоби, але суспільство саме корупцію старанно та системно толерує.
Тому тут проблема не в самому законі, а в контролі за тими, хто отримує додаткові важелі.
В даному випадку – це ТЦК і ВЛК.
Воєнкоми відтепер зможуть накладати арешти на майно та забороняти вчиняти певні правочини.
Тож треба завчасно думати про ефективну систему контроля.
Інакше цей закон матиме зворотні наслідки.
Бідні стануть безправнішими, багаті стануть безкарнішими, а воєнкоми та лікарі будуть очолювати списки форбс, купувати футбольні клуби та забудовувати центри наших міст.
Можливо, я звичайно перебільшую, а можливо – й ні. Тож разом з ухваленням цього закону, потрібно також запровадити ефективні механзіми цивільного та судового контролю, а також суттєво збільшити обсяг кримінальної відповідальності для службовців ТЦК і ВЛК. - І наостанок.
Суспільству потрібна справедливість.
І тим – хто на фронті, і тим – хто в тилу.
Самого лише закону для цього недостатньо.
Потрібен власний приклад.
Тому все дуже просто:
20% народних депутатів, які б підлягали призову добровільно йдуть на військову службу в день набрання чинності новим законом.
20% депутатів місцевих рад.
Мери великих міст або секретарі міських рад.
Голови обласних рад та їхні заступники.
20% суддів.
20% прокурорів.
20% митників.
20% дбрівців чи набушніків.
20% з тих, хто працює в Офісі Президента.
20% членів Національної асоціації адвокатів.
І так далі…
Топ-блогери з ютубчику чи тік-току.
Адміни відомих телеграм-каналів.
Ресторатори та дизайнери.
Добровільно.
З почуттям самоповаги та відповідальності.
Щоб показати приклад всьому суспільству.
Щоб показати, що закони в Україні працюють для всіх. В тому числі – для тих, хто їх пише.
Тим більше, що 36 місяців на службі в умовах воєнного стану – це ж не так вже й довго…
Чи не так…???