Цей блок-пост між Слов’янськом та Ізюмом знаходиться саме там, де у роки війни пролягала лінія фронту.
Спочатку тут, за Дінцем у 1941 році тримали оборону наші. Накосили їх німецькі кулеметники в так званому Ізюмському котлі стільки, що до сьогодні кожного року знаходять тут братські могили. Потім на цьому ж рубежі німці тримали оборону понад півроку. На цих пагорбах сім десятиліть тому полягло близько мільйона людей. Тепер тут стоїть блок-пост, який заслоняє Харківщину з боку Слов’янська. Утім це інша війна, з іншим ворогом, який ще недавно міг бути не лише братом-росіянином, а навіть твоїм сусідом чи навіть другом.
Чоловік у плямистій формі, що стоїть на чатах, показує у бік густого лісу, у якому заховався Сіверський Дінець. Діброва починається тут, за кілька сот метрів від блок-поста, а закінчується аж під захопленим терористами Слов’янськом.
Тепер звідти наповзає тривога.
– У такій гущавині,- каже вояк,- можна партизанити до нового пришестя.
У місцевого краєзнавця Леоніда Щибрі ці слова викликають усмішку. У пореволюційні часи в гущавині справді ховалися і загони козацтва, і місцевий повстанець отаман Савонов. Але навіть цим, загартованим важким життям селянам, не просто було вижити. Згаданий отаман взимку нажив сухоти і змушений був вийти з лісу прямо в руки до чекістів. Поте річ не лише у витривалості. Сучасна техніка не дасть спокійно жити: навіть між дерев тебе знайдуть і зачистять.
До речі, коли ми бесідуємо зі старшим блок-поста, метрів за 250 від нас на пшеничне поле фермера Денисова сідають гелікоптери Мі-24.
Вихори, здійняті гвинтами, не лише ламають стебла озимих, а й пригинають дерева в сусідній лісосмузі. Старший блок поста дивується такій небувалій кількості гвинтокрилів і запитує нас, які щойно брали інтерв’ю в заклопотаного Арсена Авакова, чи не в курсі ми того, що відбувається. Ми тоді ще не знали, що це авіація працює по сосняку за 30 кілометрів від Краматорська, де натрапили на базу терористів. Ліс не сховав їх від штурмових вертольотів.
Леонід Щибря, який разом з істориком Лесем Ісаївим дослідив в книзі ”Ізюмщину у вирі революції” говорить, що колишньої партизанщини нині немає, вона перетворилася на тероризм.
Приходить, скажімо, в Слов’янськ до зубів озброєний сусідньою державою якийсь Пономарьов, захоплює приміщення органів державної влади, продажна міліція сама віддає терористам зброярні, оголошує себе народним мером, і починається жах – тортури, розпорюванням животів, погрози фізичного знищення, розгул злочинності. І не просто з ним упоратися, адже він сидить не в Теплянському лісі, а в кам’яних джунглях Слов’янська, прикриваючись живим щитом із заляканого, обдуреного зомбоящиком, а почасти й ідейного населення. Із-за їхніх спин вони й стріляють по наших вояках.
Краєзнавцю Щибрі все це нагадує події після жовтневого перевороту, коли спиналася на ноги українська держава УНР. Тоді більшовики теж створили тут провісника сепаратизму – проросійську Слов’янську республіку. Проіснувала республіка недовго – поки комуністи не проїли й не пропили награбоване золото Святогірського монастиря та реквізоване в заможних людей добро. А що ще могли чинити люди, які йшли за гаслами, оголошеного Леніним і Троцьким “червоного терору”?
Один з тодішніх терористів Шаров дуже вже нагадує нинішнього “народного мера”. Обвішаний зброєю, в шкірянці комуніст заходив до демократично обраних органів влади і заявляв, що він не любить говорити, а любить ставити крапку – і стріляв з нагана в стелю. Тодішнє самоврядування, як і теперішнє розбігалося – хто куди. Того Шарова потім комуністи самі ж і розстріляють, а де тепер Пономарьов?
Не треба навіть пильно вдивлятися в історію, щоб провести паралелі з теперішніми часами. Тоді також створювалися сепаратистські республіки, фінансовані Кремлем. Занадто ліберальні українці не вистояли проти жорстокості більшовиків, які брали заручників, розстрілювали без суду і слідства, катували… Здається нинішні чекісти просто витягли з архівів папери майже столітньої давності й діють відповідно до них. Тоді як і тепер в українців не було міцної, добре зорганізованої військової сили. Що це: помилки, яких нація не опрацювала і прийшла туди, де й була? Це як у єгипетському ієрогліфі, коли гадюка сама себе кусає за хвоста?
З того, що ми не засвоїли колись, доводиться записувати кров’ю сьогодні. За словами начальника медичної частини харківського госпіталю для військових полковника Євгена Скиби за час антитерористичної операції через руки військових лікарів Харкова вже пройшло майже пів сотні поранених . 90 відсотків з них поранені в руки і ноги, а не в груди. На цю статистику, мабуть, впливають бронежилети, на які збирають кошти всією Україною.
Олександр Гановченко, якого я зустрів біля блок-посту щойно з госпіталя. Оце, каже, дякуючи лікарям, став на ноги й знову прямує під Слов’янськ. Він прямо з Майдану пішов служити, коли оголосили мобілізацію. Набачився різного, але не втратив віри в перемогу. Мовляв, з таким народом як не перемогти. І командири й бійці готові віддати життя за Україну. Згадує й те, як у Павлограді, де вони дислокувалися, прості люди висловлювали побажання, аби військові скоріше навели порядок. Слов’янськ, мовляв, також не на боці сепаратистів. Якась частина жителів, і то обдурена, можливо, й так, але не більшість. А те, що не так часто підходять тут до вояків, то на це є причина: сепаратисти погрожують розправою.
-
Ми швидко вчимося воювати,- додає командир батальйону національної гвардії “Київ” одесит, випускник прокурорського факультету Євген.- У нас просто немає інших варіантів, як перемогти. Моральний дух терористів низький, просто третя сила підігріває ситуацію. Вони підігрівають, а ми тихенько подавляємо. Самим же мешканцям Слов’янська надокучила ця війна.
Сьогодні через блок-пост на Слов’янськ прямують і хлопці з ізюмської сотні самооборони. Вони зорганізувалися в той же день, коли терористи захопили Слов’янськ. Спочатку допомагали будувати блок-пости навколо міста, підтримувати порядок, тепер щодня відвідують передову. Сотник, сибіряк з Красноярська Слава Савельєв каже, що коли раніше все купували за власні гроші, то тепер відкрили рахунок і частину витрат покривають з перерахованих людьми грошей. Сьогодні вони везуть до Слав’янська не лише посилки для бійців з відомої 14-сотні, які складають тамтешній кістяк гвардійців, а й труби та водяний насос. Ізюмський водоканал поставляє воду з розрахунку на добу по 30 літрів на бійця, але цього замало. Отож разом з водоканалом на зібрані гроші вони відновлюють біля Слов’янська 120-метрову свердловину, яка 25 років не працювала. Бо без води, як відомо, а ні туди, а ні сюди.
У господарстві фермера Денисова квартирується військо, а на оброблені поля сідають гелікоптери, по них їздять БТРи. Звісно, що це не на користь урожаю й прибуткам, але фермер терпить, бо війна. Не стерпів він, за словами голови Ізюмської ОДА Любові Шамрай, лише нашої сільгоспінспекції, яка причепилася за кілька гектарів поля. Справді, кому війна, а нашим чиновникам – мати рідна.
Ізюмщина, яка межує зі Слов’яським районом, сьогодні несе головний тягар цієї війни. Знаю підприємця, який випікає хліб для військових підрозділів, – щодня кількасот буханців. Підсобляє свіжим м’ясом війську Бугаївка.
– Так, маємо проблеми з постачанням,- каже Арсен Аваков,- хлопцям потрібне м’ясо, а воно мало в кого є сьогодні.
На моє запитання, що робити, він відповідає по-філософськи: “Потрібно закінчувати війну й нормально жити”.
Я з ним згодний. От лише питаннячко:”Як закінчити цю війну?”
