У селі Бугаївка на Ізюмщині, яке протистоїть російській агресії, з великим усіхом пройшов концерт Харківського театру народної музики “Обереги”. Це ті “Обереги”, якими керує Юрій Алжнєв і симфонії та хорові твори якого з успіхом виконуються в Німеччині, Іспанії, Америці та ще багатьох подібних світових закутках.
Ті події, які відбуваються на Донеччині, зокрема в Слов’янську наклали відбиток на цю мистецьку акцію. Бо до того Слов’янська рукою подати, а якщо видертися на гору в Студенку, то видно золоті бані Святогірської лаври. Напевне, побоюючись близькості війни, дві солістки театру не поїхали на гастролі до Бугаївки. Утім більшість колективу вирушила назустріч небезпеці. Он у Віти Осипенко на руках малюк, якого потрібно годувати, а вона не злякалася. Бо хто як не ми, українці, туди поїде?
Село Бугаївка – знамените. Колись воно воювало проти більшовиків та всякої іншої нечисті. Чинило спротив під час колективізації. Тому його й намагалися увесь час зламати. Спочатку Голодомором, потім репресіями. У 1937 році близько двадцяти бугаївських чоловіків звинуватили у шпигунстві на користь, здається, Японії і потім розстріляли в харківському Лісопарку, там, де через кілька років розстріляють кілька тисяч польських офіцерів. Не допомогло. Село знову й зову відроджувало свій непокірний дух.
Учора, після концерту спілкувалися перед дорогою на Харків, Юрій Ажнєв сказав, як важко минулого року їхньому українському театрові було вижити майже без фінансування. Андрій Якович Ровчак лише сказав, що їх також намагалися задушити – дев’ять перевірок – одна за іншу “краща”. За те, що керівник господарства не перебігав з партії в партію, коли влада змінювалася, за те, що не давав хабарів. Пам’ятаю, коли на нього “наїхали” екологи і наклали штраф 1 млн 400 тис грн (!) за використання води та інше (а воду з цих дерев’яних зрубів бугаївські корови п’ють ще з п’ятдесятих років), то Ровчак сказав владі: мовляв, заріжу 380 корів, щоб сплатити штраф, а хабарів нікому давати не буду, якщо владі потрібне тваринництво, то нехай думає як чинити.
До речі, тижнів два тому в холі перед приймальною нинішнього голови Харківської ОДА я зустрів того еколога, підпис котрого стоїть на папері, який взяв за горло господарство.
– А ви знаєте, як на мене тисла прокуратура,- виправдовувався він привселюдно.
Так чи інакше, Бугаївка пережила і це лихо – господарство збережено, поголів’я корів як було раніше, так і залишається одним з найбільших в Україні. А як його утримувати сьогодні, може зрозуміти лише той, хто займається цією справою. Так, вирощувати хліб також непросто. Але рослинництво – сезонний бізнес, а тваринництво це клопіт біля корів денно і нощно. А тепер-от інше лихо суне із східних кордонів.
Коли у неділю по телефону (я сам це чув) міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, запитав, чи зможе Ізюмський район прийняти кілька сотень національних гвардійців, то районна влада не гаяла з відповіддю, що зможуть, адже на Ізюмщині є таке село як Бугаївка. Власне, щоб там не трапилося, а є такий в районі господарник Герой України Андрій Ровчак, господарство якого дає роботу бугаївському народові, допомагає селу вижити,- він то точно не відмовить своєму війську. Отож ще не встигли два гелікоптери зі спецназом приземлитися на горі Крем’янець в Ізюмі, як Ровчак віддав розпорядження нагодувати людей. Слава Богу, що він минулого року купив у військових польову кухню для того, щоб готувати в полі обіди для механізаторів. Тепер ця кухня он як пригодилася.
Звісно, що куліш із сокири варять лише в казках, а насправді господарство разом з кухнею повезло на Крем’янець крупу, м’ясо, кілька мішків цукру… Навіть дрова. До речі, ті хто займається тилом, дві доби чухали те місце, яке знаходиться там, де закінчується спина, поки врешті-решт розібралися з забезпеченням війська. А увесь цей час село годувало кілька сотень спецназівців, міліціонерів та національних гвардійців!
Не лише Ровчак з Бугаївкою, а й деякі інші господарники виявили у ці дні неабиякий патріотизм. Скажімо, росіянин Микола Денисов, який володіє фермерським господарством “Колос”. Він не лише розмістив бійців, які покотом сплять у його конторі на килимах, а й зарізав барана та нагодував хлопців шурпою та шашликами. І тут справа не в смачній їжі, а у виявленні уваги та підтримки тих, хто відстоює цілісність держави.
Завдяки цим людям Ізюмський район сьогодні готовий захищатися. Хоча є й інші приклади. Мені розповіли про міського чиновника високого рангу, який взявся переконувати міліцію і національних гвардійців, аби ті не влаштовували блок-постів. Чи не з таких виходять такі міські голови як у Слов’янську, які зраджують свій народ і землю. До речі, зрадництво серед чиновництва, різних там начальничків набагато розповсюдженіше, ніж серед простих людей. Чи не тому, що вони часто-густо прийшли до влади нечесним шляхом – фальсифікаціями і підкупами, а далі ще більше деградували в умовах тотального здирництва, хабарництва і корупції.
Виявили себе й місцеві комуністи, яки спробували завадити спорудженню блок-постів, кажуть, виривали мішки з рук тих, хто наповнював їх піском. Поки їх не попередили.
Натомість за один вечір зібралися до гурту 60 ізюмчан, які створили місцевий підрозділ самооборони, пройшли навчання в міліції і тепер спільно охороняють порядок у районі. Деякі з цих людей приїхали до Бугаївки, аби насолодитися концертом міського театру народної музики “Обререги”, у репертуарі якого твори талановитого слобожанця Володимира Александрова, котрий народився в цьому селі. Досьогодні тут є церква, настоятилем якої колись був його батько Степан. Концерт відбувся в місцевій школі, яка нещодавно відзначила сторіччя.
Володимир Степанович – людина-легенда ХІХ сторіччя. Розповідають, що він, військовий лікар, захистив дисертацію в польському сеймі у Варшаві, де служив, адже університет там тоді не діяв. Цей лікар у чині полковника збирав етнографічний матеріал, видавав українські альманахи створював п’єси, оперети: «За Немань іду», «Не ходи, Грицю, на вечорниці», казки: «Коза-Дереза», «Ивашечко», «Чижикове весілля». А його “Ходить гарбуз по городу” знає кожен українець. Слова ж романсу “Повій, вітре, на Вкраїну” написала його донька.
Цей прекрасний концерт, присвячений Александрову розпочала Віта Осипенко піснею “Роде наш красний”. Лауреатка міжнародних конкурсів, сучасна Оксана Петрусенко і водночас бандуристка Людмила Авдемирець у ці шевченківські дні не могла не виконати романсу на слова Тараса Григоровича “Зоре моя вечірняя”.
А як “тягнув угору”, які верхи брав, як суголосно виконував пісні та романси чоловічий ансамбль у складі лауреатів міжнародних конкурсів Василя Марчака, Віктора Червонюка, Володимира Якобишина, Михайла Марковича, Миколи Колодочки. А їхня “Скрипка грає” разом з кращим скрипалем Слобожанщини Вячеславом Шляховим викликала шалені оплески, що змусили виходити на “біс”. А ще селяни почули кращого цимбаліста Михайла Кужбу, слобожанські награвання гамоніста Сергія Орача.
Словом, щоб там не було, а як казав кіногерой нашого земляка Василя Бикова: війни минають, а музика вічна.
