Як переконував герой фільму “За бідного гусара замовте слово” життя містечка по-справжньому оживає тоді, коли в ньому з’являються військові. Миколаївка не місто, не містечко і навіть не селище, утім його життя за останній місяць суттєво змінилося, відколи в Дворічанському районі отаборилися прикордонника із західних кордонів України. “Леви”, як звуться хлопці в зелених беретах.
Спочатку селяни зустрічали прикордонників з великою тривогою. Тут, у селі, яке розмістилося біля крейдяних гір часів Юрського періоду, за десять кілометрів від кордону з Росією, люди наслухалися про прикордонників із Заходу чимало небилиць. З одного боку постаралися російські телеканали, що панують в ефірі довколишніх сіл, з іншого старалися свої “ідеологічні диверсанти”. Тепер-от селяни кажуть, що не уявляють села без військових і просять залишатися тут якнайдовше.
.jpg)
Аякже, ці “бандерівці” виявилися зовсім нестрашними. Замість того, щоб тероризувати населення, вони взялися розчищати хащі вздовж сільських вулиць. Потім поїхали на сусідній хутір до трьох бабусь дев’яностолітнього віку – учасниць бойових дій. На тому хуторі, що його назви вже немає на карті України, хлопці взяли до рук сокири, пилки, почали ремонтувати тин, хату, сарай. І зовсім завоювали серця миколаївців після того, як відремонтували комп’ютерний клас у місцевій школі. Де вони брали деталі, як лагодили заморську техніку, але факт є фактом – той клас працює і Миколаївка, котру занесло до чорта на кулички, тепер має Інтернет.
Село теж не залишається в боргу – допомагають хлопцям з пранням, підсобляють, облаштовуватися на новому місці. Один фермер, скажімо, привіз хлопцям труби для “буржуйок”, інший “підкинув” цвяхів, третій – деталі для техніки. А інші люди несуть хлопцям вранішнє молоко і плати за нього, як ті не настоюють військові, не беруть. Словом, виручають одне одного.
Місцевий батюшка також не нахвалиться військовими: у свято чи неділю колись напівпорожня сільська православна церквиця переповнена новими прихожанами в погонах. Серед прикордонників трапляються віруючі різних конфесій – православні, католики, греко-католики… Але ж усі християни і звертаються до Бога нехай різними мовами, але однаково.
Того дня, коли ми побували тут з концертом, подивитися на Харківських артистів прийшло не менше людей – ніж перед тим до церкви – прикордонники, місцеві мешканці, школярі. Аякже: за час існування Миколаївки нічого подібного тут не траплялося. А тут, завдяки прикордонникам, одразу стільки “зірок”, яких вкотре організував для військових колишній прикордонник, а тепер артист і продюсер Олег Обеніхін. Дякуючи автомайданівцям та їхнім авто до Миколаївки завітала актриса Харківського театру імені Шевченка Ірина Кобзар. Окрім неї поезію Кобзаря читали молоді актори-студенти.
Потім все село танцювало під “Червону руту” та власні пісні естрадної співачки, учасниці й переможниці національних хіт-парадів Ірини Балабай. Вона представляла концерно-продюсерский центр “Зірковий олімп”, який очолює її чоловік Олександр. А відомий рок-гурт з Харкова вшкварив такий важкий рок, що навіть комп’ютер задимівся і подальші твори довелося виконувати без його допомоги.
Після концерту прикордонники пригостили артистів смачною рибною юшкою та гречаною кашею з польової кухні. За столом у наметі у багатьох артистів знайшлися земляки. Адже, хоча і дислокується їхній моторизований підрозділ на Заході, але служать там хлопці і з Заходу, і Півдня, і зі Сходу.
Коли ми прощалися вже в сутінках, з Харкова надійшла інформація про захоплення ОДА. Я запитав хлопців, чи готові вони до війни. У цій ситуації, коли кругом блок-пости, коли мішками піском обкладено навіть стару криницю, а окоп виритий біля стели на честь полеглих на війні у 1941-1945 роках, питання прозвучало, напевне доречно. Хлопці відповіли, що у них достатньо зброї, аби відбити броньовані атаки на землі, й навіть повітряного ворога.
Але у їхніх словах щось було таке, що переконувало: ці хлопці, якщо доведеться, поляжуть тут за тисячу кілометрів від рідних домівок за ці східні кордони нашої землі. Як колись, 70 років тому полягли за Миколаївку ті, чиї імена висічені біля їхнього окопу на граніті.