Після того, як ми добралися з харківським Автомайданом до Гоптівка, я запитав у командира танка Т-64Б старшини Яші, чому жерло його 125-міліметрової гармати дивиться в поле, а не у протилежний бік, тобто на ворога, який за російською лісосмугою.
– А ворог тут може бути з будь-якого боку,- несподівано відповів страшина.
Потім, прочитавши здивування на моєму обличчі, він розповів, як вони добиралися з Башкирівки, до місця теперішньої дислокації на кордоні – цілу добу. Виявляється біля деяких сіл їх зустрічали організовані групи, які рядидилися під селян і не давали проїхати. Можна було би подумати, що деяких прикордонних селах люди так затуркані російською пропагандою (телебачення тут російське, а радіо й поготів), що чинили перешкоди нашим воякам. Але дивні якісь то були селяни, у яких добре працювала розвідка, яка їм доповідала, якою дорогою їхатиме моторизований батальйон і швидко зорганізували активістів. Але ж ми знаємо, що таких селян не буває, скоріше за все то були спеціально підготовлені групи, одній з яких вдалося на деякий час заблокувати розвідувальну групу батальйону. Вони чекали застосування сили, приготували телекамери, але нашим хлопцям вдалося подолати перешкоди. Росія довго до цього готувалася і понапихала скрізь своїх людей. Так чи інакше тепер наші вояки на кордоні.
Кажуть, що на війні як на війні. Ті, хто чатує на блок-посту ходять як і належить у караули – вдень і ніч на чатах. До ворога менше кілометра. Окрім того, кожен екіпаж стереже свого танка, БТР чи машину. Це і контрактники, й строковики.
Механіку-водію Павлові та наводчику Владиславові з Херсона до “дембелю” залишалося місяць. А тут – війна. Тепер не знають коли їх звільнять у запас. Командир Танка Яша каже, що ці хлопці за останній тиждень навчилися більше, ніж за рік буденної служби. Що ж війна швидко вчить.
Власне, після того, як їм чинили перешкоди, хлопці зрозуміли, що до чого. Більшість людей все ж таки підтримують українське військо. Їжі нанесли стільки, що хлопці в погонах запевняли: можуть нагодувати навіть автомайдан. Несуть її з довколишніх сіл, привозять підприємці з Харкова, допомагає Автомайдан.Нарал з армією й армія з народом, однак все військові ретельно перевіряють, адже на воєнних дорогах можуть траплятися всякі люди, вчинити всілякі підлості.
Власне не скільки їжі тілесної вони потребують, скільки духовної. У головній механізованій групі, яка часто змінює дислокацію по тамтешніх лісах, перелісках, ярках і байраках, є людина, яка читає політінформації. А тут на блок-посту хлопці самі. Проблеми з пресою, радіо транслюється тільки російське, телевізор відсутній. А сьогодні інформація – це, можливо, страшніша зброя, ніж кулі й снаряди. Отож хлопці потребують інформаційної підтримки. Не вже це так складно вирішити цю проблему? До речі, її надали автомайданівці. Саме спілкування молодих хлопців та дівчат у формі й без неї – це дуже значна й оптимістична річ. Наші військовики зізнавалися, що коли відчуваєш, що народ з тобою, то служити набагато легше.
Утім, окрім духовної їжі й хліба насущного хлопці потребують форми, черевиків (берців), бронежилетів. Прикордонники, які зустрічалися поряд з армійцями, на перший погляд, добре були озброєні – на джипах, автомати з під ствольними гранатометами, в бронежилетах. Це при тому, що наша держава останнім часом ставилася до прикордонників не кращим чином – і форма, і розвантажувальні пояси – все це купували власним коштом.
З армією було ще гірше. Той перехід від Чугуєва до Гоптівки виявив багато слабин, навіть більше. Вади старої техніки, яка ламається. До речі, міністри з паспортами чужої держави в кишені довели військо до того, що навіть інструменти для ремонту машин (ключі, плоскогубці та ін.) – це проблема. Отож Автомайдан, який вже не вперше відвідує кордон привіз інструментарій. Мають доставити також електрогенератор, на який вже зібрали гроші прості харків’яни. Сьогодні, військовикам, які дислокуються в непримітних місцях, хлопі возили закуплені радіостанції. Окрім військового звязку птрібен і цей. Привозили й запчастини, шини для військових авто. Потрібно електричні ліхтарики, батарейки… Тепер ситуація спішно виправляється. Сьогодні вона не така напружена як була донедавна.
Думаю, що координацією цієї допомоги могла більш посилено, ніж сьогодні, зайнятися й влада. Налагодити забезпечення пресою. Окрім того, якби кинути клич до сільгоспвиробників, то вони б, напевне, допомогли. Раніше з них влада, фіскальні органи дерли три шкури – штрафи, побори, викручування рук. З кожного гектара – заплати невідомо на що. Прокурору дай, міліції дай… Якби попросити селян, то добровільно своїй армії вони допомогли б напевне. Хіба б не знайшли, скажімо, 5 тис грн. на генератор чи не скинулися би на форму, черевики чи бронежилети, поки віирішується це питання вгорі. Не так вже на це потрібно багато грошей.
Словом, якщо вже війна постукала в наші двері, то мусимо бути не лише пильними, а й щедрими для свого війська.
І ще одне. Коли ми поверталися з кордону, то багато людей в зустрічних авто сигналили нам, угледівши національні прапори на авто. Вивішені вони сьогодні не лише на адміністративних будівлях, а й магазинах, кафе, ресторанах… Море. Може, власників закладів і попросили це зробити, але якби вони цього не захотіли, то навряд чи вчинили. Автомайданівець і учасник барикад Костя, який кермував нашим авто зробив висновок: “Харків таки живий!”
