Думки

Перше повернення додому

19 Грудня 2022 08:26
комбатант

Дісклеймер: далі душні та банальні дописи.

Повернення в Київ не дало ніякої насолоди, полегшення або радості.

Рівно 6 місяців назад, ми вирушили на схід. З чотирьох друзів, що призивалися 25 лютого в тро – з цієї ротації повернулося троє. Кращій з нас – Зуб – не дожив всього 42 дні до ротації. Єдине що мене заспокоює – він не страждав, і що не було такого, що він лежить поранений, і була можливість надати йому допомогу, ні. Він загинув, навіть не зрозумівши нічого. Бо пряме влучення, арта.
25 років.

Повертаючись в свій район, проходячи дворами де ми з ним бачились, куди він приходив виговоритись (стабільно раз на 2 місяці) – спогади викликають приємні почуття, в той самий час, коли мозок нагадує – “немає”.

З іронічною посмішкою згадую як ми вирушали на фронт: намагаючись маскувати усмішками та жартами справжній страх (а він відчувався, від кожного) – пам’ятаю, що сміялися, якось, щиріше.

Цього разу, повертаючись назад, в потязі – такого сміху вже не було.

Був “штатний”, звичний чорний гумор. Некеровані сльози – були; так само як і плачучий солдат в прокуреному тамбурі (дядько, років сорока́, сором’язливо та спішно витираючий сльози рукавом брудної фліски, яка ще в Донецькому пилу) – був.

Втома та холод в тілі – теж були.

А щирого, незабарвленого сміху – ні.

В дорозі, всі фантазували, що вони зроблять в першу чергу, як дістануться дому що з’їдять, куди підуть, що подивляться.

Було цікаво спостерігати, як у людей різного віку, різного фаху, досвіду, цінностей – не залишилось інших бажань, окрім як смачно поїсти, добряче поспати в теплому приміщенні, побачити дружину, etc.

Мені пощастило повертатися додому вночі – Позняки, під час комендантської години, настільки символічні та дивні в своїй пустоті – вперше відкрились для мене з іншого боку. З кращого боку.

Ми йшли по центру дороги на 6 смуг, не тому що нахаби, просто тротуари були слизькі.

Повз проїхала поліцейська автівка яка просто не дивилась в наш бік, ніби ми і не існуємо в реальності.

Перше на що звернув увагу – це “яке все світле й чисте в під’їзді”, хоча як виявилось – не прибирали там вже більше місяця… Це відчуття “чистоти і світла” не тільки в мене, те саме сказав і побратим.

Мабуть, місяці проведені в окопах/бліндажах, де все складено з бруду та смороду – дають про себе знати.

Запам’ятався перший гарячий душ. Довго стояв під гарячою водою, відчуваючи як обпікає тіло ззовні, і як досі “виходить” холодне тремтіння зсередини.

На цьому відчуття І скінчились.

Бо далі Київ не викликає ані радощів, ані спокою, ані насолоди. Зовсім. Нічого.

Їжа – просто аби не хотілось їсти. Улюблена кава в улюбленій кав’ярні – не краща за кислу розчинну в окопі. Та й дивляться як на мерця, бо просто не знають як себе правильно поводити бо бачили востаннє пів року тому. І по суті іншу людину.

Вийшло якось довго, без сенсу, рвано і безглуздо. Але так само і відчувається для мене перше повернення додому. Довго. Без сенсу. Рвано. Безглуздо.

Є багато речей, про які не розкажеш. Навіть тут. Але, хоча б так.

Дякую.

Оригінал


Якщо ви помітили орфографічну помилку в тексті, виділіть її мишею та натисніть Ctrl+Enter

Хочете першими дізнаватися про головні події в Україні - підписуйтесь на наш Telegram-канал

ТОП-новини
Останні новини
усі новини