Якби не двоє причмелених вояків на блокпосту при в’їзді до Слов’янська, то нам би довелося заїжджати у місто головною дорогою. Хлопці в масках (чи то обкурені чи знервовані), чомусь завернули перед нами пасажирів двох легковиків. Мовляв, не зупинилися на знак “STOP”. Але ж ми бачили, що вони зупинялися. “Хлопці, вам що, нічого робити?”- висунув голову з вікна легковика депутат обласної ради Юрій Шляхта. Але один з “хлопців” наставив на нас ручний кулемет Калашникова: мовляв, хто ви такі, зараз як лупону.
Ми не перечили людині з рушницею – розвернулися і поїхали манівцями. Спочатку через дубовий ліс, потім дорогою, що веде мимо комбікормового заводу. Тепер я знаю, що хлопці не винні, просто у Бога був такий план: аби ми заїхали з того боку, де ще недавно був облаштований серйозний укріпрайон, аби на власні очі побачити, чи такі вже й великі тут руйнування як пишуть. Власне, пошкоджень споруд підприємства я не побачив, навіть блискучі башти були на місці.
На цій дорозі стояли хлопці набагато ввічливіші, ніж їхні колеги з іншого битого шляху. Ті, котрі не вартували на чатах, якраз обідали. Вони навіть не заперечували проти зйомки, аби лише їхніх облич не було в кадрі… Ми побажали їм “смачного”, а вони показали нам, як проїхати на вулицю пролетарського поета Днм’яна Бєдного – людини чиї слова “Эх, родная меня мать провожала… Не ходил бы ты, Ванек, во солдаты” москалі колись співали на вкрадений в українців мотив “Ой, що то за шум учинився, що комар та й на мусі оженився”.
Судячи з траншей, блокпостів та бліндажів з товстезними бетонними стінами та стелею, на яких були ще покладені колоди, сепаратисти готувалися тут до великого “шуму”. Утім, ні тут, ні в центрі міста я не побачив руйнувань, яких наробили росіяни на Кавказі, і про що кичить російська пропаганда. Звісно, там, де йшли перестрілки, постраждали переважно вікна будинків. Для звичайної людини навіть такі збитки відчутні. Утім, Слов’янськ не нагадує розбитий до цурки й камінчика Грозний. Великі руйнування, кажуть, в Семенівці, але це – окраїна.
Мешканці вулиці Дем’яна Бєдного та прилеглих до неї кажуть:”Бог милував”. Можливо, Він зважив на церкву по сусідству: коли почався обстріл блокпоста вже під час відходу сепаратистів, то лише ікона Божої Матері впала з стін святині. А так – нічого, навіть тріщинки не з’явилося на Божому Домі.
Дісталося тільки будинку навпроти церкви, який перед війною купила Таня. Поки робили в ньому ремонт, вставляли пластикові вікна, знімали квартиру. Туди їй і надійшла звістка: твого будинку вже немає. Коли все затихло, поїхала подивитися на помешкання.
Однак стіни вціліли, а от дах пошкоджено. Пробита дірка і в воротах. “Ось цією “балванкою”,- каже дівчина, показуючи переламаний навпіл металевий предмет, схожий на свердлик.
Власне, могло бути й гірше, адже прямісінько під їхніми вікнами сепаратисти спорудили бліндаж. Тепер люди жартують: добра споруда буде під льох. А тоді було не до сміху: якби почалися тут справжні бої, то не вціліли б ні хати, ні люди. Тріщини в шифері, проламані ворота – це мінімально сплачена ціна. Хоча для Тані, зарплата якої 1556 грн, навіть вставити вікно, яке коштує до 1500 грн – проблема. Каже, вже написала заяву у відповідному фонді, тепер чекає, поки скрипуча бюрократична машина почне рухатися.
Молодим, звісно, легше. А от бабу Олю, яка пам’ятає ще ту, сімдесятилітньої давності війну, ще й досі тіпає. Вже і війна відкотилася аж до Донецька й Луганська, а вона все просипається ночами, чи не грюкає хтось прикладом у двері. Ніби не стріляють, а вікна у них з Танею та сусідів ще й досі закладені цеглою і мішками з піском.
– Нехай залишаються вони там, де й були, адже невідомо, як воно далі буде,- каже Таня.
Звісно, навіть тоді, коли кролик полишає своє помешкання, страх продовжує жити навіть у пустій норі.
А нір тут, накритих потворними бетонними брилами, чимало. Місцевий завод залізобетонних конструкцій, кажуть, працював на повну потужність, зміцнюючи оборону терористів. Тепер ці нори біля перехресть зі світлофорами, на висотах, біля білборда із зображенням Тараса Шевченка, який нагадує, що цей рік має пройти під знаком його 200-річного ювілею. Якось не таланило на ювілеї Кобзарю. Свого часу святкувати його сторіччя українцям заборонив царський уряд, а потім завадила Перша світова війна… Через сто років – знову війна. Виявляється, що навіть коли вона трішки відступає, то ці нори біля барикад ніхто не наважується знести.
Найбільші барикади перегороджують вулицю, де знаходився відділ СБУ. Там страх мешкав ще в часи, коли в цьому старому дореволюційному будинкові знаходилися підрозділи ЧК, НКВС, КДБ… Останніми – сепаратисти-терористи. Ще недавно вони тут допитували людей – катували, вбивали. Тепер там пусто. Але обсмалені двері вказують на те, що за ними причаївся страх. Хоча подекуди він вийшов назовні. Скажімо, по сусідству, де до колони приліплено листок із застереженням – “Міни”. Щоправда, високо вгорі, на фронтоні будівлі проти сонця блищить вивіска торгового центру “Иллюзия”. Але хіба це иллюзия? Все, що я бачу, це не марево, не “Фата моргана” Коцюбинського, а жорстока реальність.
Цю жорстоку реальність також створено страхом. Згадайте, як людям вбивали в голови, що прийде правий сектор, національна гвардія, націоналісти й будуть їх вбивати, катувати. Дехто ще й сьогодні цього боїться, бо одужання від страху не буває швидким.
Але ліки від нього є. От з Бугаївки, що в Ізюмському районі, місцеве господарство везе чотиритонну бочку молока. Безкоштовно. Під опікою Харківської області на площі перед мерією, людям роздають продукти, тричі на день машини МНС привозять воду, висить оголошення про гарячі обіди. Прямр на лавочці з вигравіюваною табличкою, що її подарував якийсь Азаров. А поряд мешканці міста заряджають мобільні телефони, аби повідомити добрі новини родичам, які в евакуації. Туди, прямо до лавочок виведені розетки.
– Наші “захисники” навмисно били по електричних підстанціях і насосних для перекачування води, аби нашкодити людям, – каже мій випадковий співрозмовник.
– А що ви маєте на увазі під словом “захисники”,- перепитую про всяк випадок.
– Та сепаратисти.
Звісно, він, страх, ще є он в тій довжелезній черзі, що вишикувалася за гуманітарною, але він відходить.
