(бугаївські краєвиди)
У село Бугаївку на Ізюмщині вони приїхали зі Слов’янска – чотири родини з дітьми. Порівнюючи життя на Донеччині й тут, переселенці стверджують, що ніби потрапили на іншу планету – с “русcкого мира” в інший – “український світ”.
– Ми не думали, що такі бувають люди, – каже Женя, притискаючи до грудей малюка.- Не дай, Боже, у вас би сталася така біда і ви приїхали на Донеччину голі й босі, без даху над головою, – вам навряд би чи хтось допоміг. У нас як у тій приказці: “Моя хата скраю…” Наскільки там люди до чужої біди байдужі.
(Родини Калашників та Івченків мешкають в цьому будинку)
Власне, ще раніше, проживши в окупованому російськими бойовиками Слов’янську більше місяця, вони почали відрізняти брехню від правди. У сусідньому будинку, де мешкають їхні родичі, жив такий собі миршавенький хлопець-наркоман. А тепер він їздить на такому іномарочному джипі, що навряд чи знайдеш такий у гаражі керівника найуспішнішого господарства. Тепер там так: хто був ніким, той став усім, хто з автоматом, той і правий.
Місцевий профспілковий бос Оля також помітила, що ці молоді родини прибули ніби з іншого світу. У Бугаївці для переселенців усе було дивиною: бабусі, як колись повсюдно в Україні, ідучи на город, не замикають хату на замок. Просто підпирають двері віником чи кийком: мовляв, у хаті нікого немає. Звісно, і каструлі тут не ховають, а вішають на кілочки на осонні. На них у цьому селі також ніхто не похапиться, на металобрухт не здадуть.
Першими до Бугаївки потрапили Антон Калашник з дружиною Євгенією та двома дітьми та Івченко Станіслав з дружиною Оленою та двома дітьми. Це вже було тоді, коли на полицях магазинів у Слов’янську зникло все: крупи, хліб, цукор… А те, що й залишилося, в кілька разів зросло в ціні. Їм, молодим і здоровим, не хотілося сидіти на горбі у родичів, і вони почали напитувати роботу. Усі знали, якщо вона є в окрузі, то це у Бугаївці, в ТОВ “СК “Восток”, яким керує Герой України Андрій Ровчак. Отож завітали туди. Власне, роботи тут не так і багато. За сучасної техніки у полі і на фермі можна обійтися й меншою кількістю людей, ніж працює в господарстві.
– Ровчак каже: усім знайдеться робота, аби лишень хотіли робити,- говорить завгар Сергій Васькін.
(Станіслав був і таксистом, і слюсарем. Тепер працює в гаражі “Востока”)
Тепер Станіслав працює в гаражі разом з кумом Сергієм Завгороднім, якого покликали з родиною, коли самі облаштувалися в селі. Там я їх застав за роботою. Їм виділили зелений УАЗик, мовляв, відремонтуєте, хлопці, буде на чому працювати. Чоловіки стараються, щоб показати себе. У них тимчасова угода з господарством: три місяці попрацюють, а далі видно буде. А хочуть залишитися на довше. У Слов’янску їм, шоферам, було погано з роботою й у кращі часи, а тепер стало зовсім зле. Антон також в гаражі – обслуговує рибне господарство “Востока”. Згодом тут з’явився і Володимир Колієв, якому знайшлася робота в майстерні.
(Сергій влаштувався слюсарем)
Жінки у більшості доглядають дітей. Окрім хіба що Лілії Колієвої, яка заробляє свою копійку на тваринницькому комплексі. Каже, що їй не звикати до сільської роботи. Батько з села, та й вона працювала озеленювачем міста, тобто, вважай на землі.
(Лілія обживається в новому помешканні)
Але чи вистачить зарплати чоловіків там, де жінки доглядають за дітьми? Раніше вони, перебуваючи в декретній відпустці, отримували соціальні виплати по догляду за дітьми, а тепер вони заморожені. Голова Ізюмської РДА Любов Шамрай, говорить, що настав час спростити систему виплат. А поки ця проблема обмірковується, у “СК”Восток” її вирішили її по-своєму: кожна родина переселенців, де є такі діти, може щомісяця взяти в сільському магазині товарів на дві тисячі гривень. Господарство виписує й молоко. Той, хто трудиться там, як і всі інші працівники, має безкоштовний обід – борщ, каша з величезною котлетою, чай чи компот.
(Повний холодильник у Олени та Євгенії)
А головне – вони отримали житло. Холодильник надало господарство, а все інше принесли люди: коляску для дітей, вдяганку, посуд…
– Я не думала, що такі бувають люди,- вчергове повторює Женя.
(вони мріють залишитися в Бугаївці)
Голова профспілки колективу Оля помітила, що у житті переселенців дещо змінилося. Можливо, це сталося тому, що ще не повністю їхні душі засмоктав “русский мир”. Власне, дідусі їхні і бабусі чесного українського роду.
Про це говорять прізвища тих, хто втік від війни до Бугаївки. Ще недавно їхня батьківщина була Слобожанщиною не лише територіально, а й по духу. Тепер цей дух, здається, повертається.
Оля розповідає, недавній випадок, що підтверджує це.
Сталося це в таборі відпочинку, який діє при школі і де мають змогу відпочивати діти переселенців. Телевізора у тих немає, отож Оля передала в табір книги для дівчинки зі Слов’янська – українські народні казки.
Незабаром вони зустрілися.
– Дякую вам, цікаво було,- українською мовою сказала дівчинка.
