Після того як під Рокитним на полігоні Національного центру оперативно-рятувальної служби цивільного захисту ДСНС студенти першого курсу Національного університету цивільного захисту успішно “ліквідували” вилив небезпечних для людей речовин, а журналісти взяли всі свої інтерв’ю у їхніх викладачів, відбулося спілкування за кавою.
Говорили про різне, і, звичайно, про патріотизм. Важко було уникнути цієї теми, адже вона кружляла в повітрі. Власне, як її обійдеш, коли ми згадуємо про цьогорічних випускників-рятувальників, котрі поїхали за розподілом на службу в ті області, де зараз іде війна. Чи ось стоїмо в холодку, й виявляється, що мої співбесідники, студенти-третьокурсники радіаційно-хімічного фаху, нещодавно приїхали до Харкова з Севастополя довчатися в Університеті.
Чому вони не захотіли залишитися в Криму? Одні відповіли, що не мислять себе без України, де вони народилися і живуть їхні батьки, інші пояснили, що вони хоча й могли довчатися на окупованій Росією території, але потім працевлаштування їм ніхто не гарантував. Остання мотивація, можливо, здасться й меркантильною, однак і в ній, якщо пошукати, то знайдеш також вияв патріотизму. Непевне, якби хлопці прийняли російське громадянство, то праця, тим більше рятувальника у Росії, де рветься, вибухає і горить чи не кожного дня, знайшлася, але…
Утім, старший офіцер, з яким я говорив на цю тему, зізнався: мовляв, справді, як і в суспільстві в цілому, так і в їхньому середовищі існує дискурс стосовно того, за що любити землю, на якій живеш. Каже, люди (йдеться не лише про студентів) діляться так – 50 на 50. Одні люблять Україну безкорисно, інші запитують: “А що вона дала мені за 23 роки, ваша Україна?” Мені цікаво, що відповів офіцер. А він сказав своєму колезі таке: мовляв, ти й квартиру отримав, і маєш роботу… Можливо, вони тебе не влаштовують, та все пізнається в порівнянні. Я додав: мовляв, яка Україна не є, можливо, і бідна, але це моя держава, і я хочу жити в ній вільною людиною. Офіцер зі мною погодився, і, здавалося, розмова вичерпалася. Але їжак, запущений під мій череп, чомусь довго не давав мені спокою.
Справді, а за що я люблю Україну? Моя знайома вчителька української мови й літератури, коли пояснює своїм колегам у школі (вони також ділять ся 50 на 50), то говорить так: “Уявіть, що у вас є мати – багата, успішна. Ви її любите, шануєте, адже вам вона допомагає. А якщо трапиться так, що зістариться, захворіє – ви що, від неї відмовитесь, бо від неї ніякого зиску не матимете?”
Учителі тоді відповідають: “Звичайно, що ні”.
Взагалі, всю цю бійню на Сході диявол затіяв якраз довкола цієї теми. Він так багато обіцяє дати вам, аби ви лишень приєдналися до його держави. Потрібно відмовитися лише від “дрібниці” – зрадити землю, на якій народилися.