На Заході дедалі чіткіше формуються три різні підходи до того, як вести переговори з Володимиром Путіним і яким має бути завершення війни проти України. Один табір робить ставку на територіальний компроміс і майбутні бізнес-угоди з Москвою, другий прагне повернути Європу до прямого діалогу з Кремлем, а третій переконаний, що будь-які спроби домовлятися з російським президентом лише послаблюють тиск на Росію.
Про це пише Financial Times, аналізуючи нову внутрішньозахідну суперечку навколо переговорів із Москвою.
За оцінкою FT, ця дискусія виходить далеко за межі питання про формат наступної зустрічі чи черговий раунд мирних переговорів. Насправді йдеться про значно ширшу проблему: чи можна домовитися з Путіним, що може змусити його завершити війну і якими мають бути відносини Заходу з Росією після її закінчення.
Захід уже не раз намагався “прочитати” Путіна
Видання нагадує, що спроби західних політиків вибудувати особливі відносини з російським президентом мають довгу історію.
Колишній президент США Джордж Буш після особистої зустрічі з Путіним говорив, що подивився йому в очі та побачив “дуже прямолінійну та надійну” людину.
Після російської анексії Криму у 2014 році канцлерка Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд роками намагалися за допомогою дипломатії стримати подальшу ескалацію.
Тепер чергову спробу вибудувати робочий канал із Кремлем здійснює команда президента США Дональда Трампа.
Одним із центральних учасників цього процесу став спецпредставник адміністрації Стів Віткофф. FT звертає увагу, що нещодавно він навіть назвав Путіна “гуманітарієм”.
Наступного ранку, зазначає видання, російський удар по залізничній станції у Дніпрі забрав життя 15 цивільних.
Попри це, дипломатичні контакти продовжуються, а Росія, Україна та США готуються до нового раунду переговорів.
Саме на цьому тлі, за оцінкою Financial Times, стали особливо помітними три різні західні підходи до Росії.
Перший підхід: територіальний компроміс і бізнес із Росією
Перший табір FT пов’язує насамперед зі Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером.
Їхня логіка, за описом видання, полягає у тому, що шлях до угоди може лежати через нові поступки з боку України, зокрема територіальні, а також через створення для Москви економічних стимулів.
Протягом останніх місяців саме Віткофф і Кушнер значною мірою визначали американський підхід до діалогу з Кремлем.
Однією з найбільш суперечливих пропозицій стала ідея, що Україна може відмовитися від територій, які вона нині контролює, заради досягнення мирної домовленості.
У Києві та значній частині Європи, пише FT, такий підхід сприйняли як неприйнятний.
Ще більше запитань викликала інша частина американської концепції — майбутні масштабні бізнес-угоди між США та Росією після завершення війни.
Фактично економічне співробітництво пропонується використати як один зі стимулів для Москви погодитися на угоду.
Однак у значній частині Європи такий підхід вважають щонайменше надто наївним.
Критики цієї концепції виходять із того, що війна Путіна проти України не була спричинена економічними інтересами, а отже перспективи нових нафтових, енергетичних чи інвестиційних угод самі по собі навряд чи здатні змусити його відмовитися від політичних і військових цілей.
Другий підхід: Європа має сама говорити з Кремлем
Іншу стратегію представляють президент Фінляндії Александер Стубб і прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стере.
Обидва політики залишаються прихильниками підтримки України.
Однак вони вважають проблемою ситуацію, за якої практично весь діалог із Путіним контролює Вашингтон.
Їхня мета — повернути Європу безпосередньо до дипломатичного процесу.
Минулого тижня Стубб і Стере провели з Путіним 90-хвилинну телефонну розмову.
Перед цим, за даними FT, обидва ретельно консультувалися з президентом України Володимиром Зеленським.
Під час контакту з Кремлем вони, зокрема, передали Путіну сигнал про готовність Зеленського до особистої розмови щодо найскладніших питань — територій і майбутніх гарантій безпеки.
Йшлося не лише про гарантії для України, а й про ширшу модель безпеки після завершення війни.
Що відповів Путін
За інформацією Financial Times, Путін дав зрозуміти, що не відкидає можливості особистої зустрічі із Зеленським.
Однак, за його позицією, така зустріч має відбутися лише тоді, коли стане зрозуміло, що сторони вже наблизилися до остаточної угоди.
Щоб дійти до цього етапу, під час розмови також обговорювали можливі “заходи зміцнення довіри”.
Серед варіантів — часткове припинення вогню, яке могло б стосуватися захисту енергетичної інфраструктури та постачання продовольства.
Ще одним напрямком може стати обмін полоненими.
Для Стубба і Стере ці домовленості, ймовірно, є не кінцевою метою, а способом створити мінімальний рівень довіри для подальших переговорів.
Фінляндія і Норвегія не хочуть вести переговори вічно
Стубб і Стере, за даними FT, не планують надовго залишатися головними європейськими співрозмовниками Кремля.
На певному етапі вони хочуть відійти вбік і передати політичний діалог більшим європейським державам.
Передусім йдеться про Німеччину, Францію та Велику Британію.
До процесу також можуть долучитися Європейський Союз і, можливо, Італія.
Фактично фінсько-норвезька ініціатива має на меті відкрити для Європи канал прямого спілкування з Москвою, який згодом можна було б інституціоналізувати на рівні ключових європейських столиць.
Але ця стратегія вже зіткнулася з серйозним спротивом.
Третій підхід: розмови з Путіним лише допомагають Кремлю
Найбільше скептиків щодо прямого діалогу з Путіним, за оцінкою FT, серед країн Балтії та Польщі.
Їхня позиція полягає в тому, що Москва використовує переговори не для пошуку компромісу, а для виграшу часу, послаблення європейської єдності та зменшення зовнішнього тиску.
До критиків фінсько-норвезької ініціативи приєдналася й прем’єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен.
Вона заявила, що “дуже скептично” ставиться до такого формату.
Її побоювання полягає у тому, що окремі контакти європейських держав із Кремлем можуть розколоти спільну позицію Європи.
Якщо це станеться, тиск на Росію може послабитися саме тоді, коли Москва продовжує війну та удари по Україні.
Путін сам підлив олії у вогонь
Додаткової гостроти суперечці надала реакція самого Путіна.
Він похвалив тих європейських політиків, які, за його словами, не прагнуть завдати Росії “стратегічної поразки”, а натомість виступають за “конструктивний діалог”.
Для критиків контактів із Кремлем така похвала стала ще одним аргументом проти нового переговорного формату.
Але саме поняття “стратегічної поразки” Росії поступово перетворилося на центральне питання у внутрішній суперечці Європи.
Чи повинна Європа прагнути поразки Росії
Для частини європейських політиків прийнятне завершення війни передбачає не просто припинення бойових дій, а поразку Росії.
У найбільш жорсткому варіанті йдеться також про крах нинішнього політичного режиму в Москві.
У таборі Стубба і Стере до такого сценарію ставляться значно обережніше.
Вони вважають, що “стратегічна поразка” Росії може виявитися недосяжною метою.
Крім того, навіть якщо російська держава зазнає масштабної внутрішньої кризи, наслідки такого розвитку подій можуть бути непередбачуваними і не обов’язково сприятливими для Європи.
Саме тому у Фінляндії та Норвегії вже думають не лише про те, як зупинити нинішню війну, а й про те, якими мають бути відносини Європи з Росією після її завершення.
Проблема американського підходу
Financial Times вважає, що слабкі місця є в усіх трьох стратегіях.
Американський підхід, побудований на ідеї економічної вигоди, може помилково виходити з припущення, що поведінку Путіна можна змінити перспективою великих ділових угод.
Однак російський президент розпочав війну не через відсутність доступу до західного капіталу чи бажання отримати вигідні контракти.
Тому обіцянки нових економічних можливостей можуть виявитися недостатніми для зміни його стратегічних цілей.
У цьому сенсі спроба перетворити майбутню мирну угоду на великий бізнес-проєкт може не враховувати характер самого конфлікту.
Проблема прихильників “стратегічної поразки”
Водночас жорсткі противники діалогу з Путіним також стикаються із серйозним питанням.
Вони виступають за продовження максимального тиску до стратегічної поразки Росії, але, за оцінкою FT, поки не пропонують переконливого пояснення, як саме такого результату можна досягти.
Росія продовжує війну, має значні військові ресурси та не демонструє готовності капітулювати.
Тому вимога воювати до її остаточної поразки може означати ще багато років бойових дій.
А основну ціну за це продовжуватиме платити Україна — життями людей, руйнуванням міст, енергетики та економіки.
Саме цей фактор прихильники максимально жорсткої лінії, на думку FT, іноді недооцінюють.
Проблема нового європейського діалогу
Але й прихильники переговорів можуть помилятися у протилежний бік.
Головний ризик полягає в тому, що вони можуть перебільшувати реальну готовність Путіна до мирного компромісу.
Financial Times звертає увагу на те, що російська стратегія поки не свідчить про відмову від спроб силою змінити ситуацію.
Навпаки, Москва продовжує удари по українській енергетиці та промисловості.
За оцінкою видання, російський президент розраховує послабити Україну протягом зими та створити для Києва максимально складні умови.
За таких обставин переговори можуть використовуватися паралельно з військовим тиском, а не як його альтернатива.
Путін також може помилятися
Окрема проблема, на яку вказує FT, — уявлення самого російського президента про ситуацію.
За оцінкою видання, Путін регулярно переоцінює успіхи російської армії на фронті.
Одночасно він недооцінює здатність України витримувати військовий та економічний тиск.
Якщо російський президент справді виходить із переконання, що час працює на його користь, це може суттєво зменшувати його готовність до реального компромісу.
Навіть масштабні дипломатичні зусилля у такому разі можуть не дати результату, доки Кремль не перегляне власну оцінку ситуації на полі бою.
Три стратегії — і жодної гарантованої відповіді
Суперечка між західними союзниками фактично зводиться до трьох дуже різних відповідей на одне питання.
Вашингтонський табір пропонує знайти угоду за допомогою компромісів і економічних стимулів.
Стубб і Стере прагнуть створити прямий європейський канал переговорів і поступово перейти до післявоєнної моделі співіснування з Росією.
Найбільш жорсткі критики Кремля вважають, що сам діалог із Путіним є помилкою, а тиск потрібно продовжувати до стратегічного послаблення Росії.
У кожного з цих варіантів є власна логіка, але й серйозні ризики.
Саме тому, попри відновлення дипломатичних контактів і підготовку нових переговорів, Financial Times не бачить підстав вважати, що мир уже близько.
Війна залишається далекою від завершення, а головна суперечка Заходу — не лише про те, що запропонувати Путіну, а й про те, чого він насправді хоче і чи готовий взагалі відмовитися від спроб досягти своїх цілей силою.
