Херсонская трагедия с тернопольским батальоном «Збруч», которая произошла в прошлом году в ночь на 1 февраля, болит до сих пор.
Напомним, тогда в селе Красный Чабан, что на Херсонщине, в помещении, где размещались бойцы, возник пожар, в результате которого взорвались боеприпасы. Погибли шестеро военных - Назарий Кулинец из села Млынивци Зборовского района, Павел Римар, Юрий Наливайчук и Назарий Сиклицкий из Тернополя, Вадим Вернигора из села Дорофеевка Подволочисского района, Руслан Чухась с Гусятина, еще одиннадцать бойцов получили ожоги.
Однако, как отмечает издание Новая Тернопольская газета, болят эти раны совсем не военному руководству, которое ни разу не пришло на судебные заседания, не чиновникам военкомата, а родным, которые потеряли своих детей, которые теперь вынуждены бороться с целой системой для того, чтобы каждый ответил за то, что недоделал. Потому что пока к ответственности привлекли только 26-летнего бойца тридцатой противотанковой бригады из Житомира Алексея Власюка, которого обвинили по двум статьям Уголовного кодекса Украины - «угроза убийством» и «неосторожное уничтожение или повреждение военного имущества». 22 июня в Тернопольском районном суде ему вынесли наказание в виде трех лет лишения свободы.
.jpg)
Бійці батальйону «Збруч» і 30-ої бригади із Житомира розташовувалися у наметах, які поставили у будівлі старої ферми. Для опалення використовували саморобні «буржуйки». Тієї страшної ночі загорівся намет бійців із 30-ої бригади, які ввечері любили випити й через що із бійцями батальйону «Збруч» у них стався конфлікт. Вирішивши помститися «правильним» побратимам, один із захмелілих вояків підпалив намет, а коли всередині все почало тріщати й стріляти, втік.
За розповідями наших бійців, спершу вогонь спалахнув у крайньому наметі від входу, який одночасно слугував виходом. Бійці опинилися в пастці. Вони рятувалися, як могли. Один солдат забився в куток, там пізніше його і знайшли, точніше, те, що від нього залишилося. Інший накрив собою телефон і автомат, а сам сховався під ліжко. Речі вціліли, а він загинув. Декотрі намагалися зірвати руками ґрати з вікон, але це було неможливо. Ті, хто врятувався, спробували вирвати металеві ґрати легковою машиною, але теж марно, а ключі від сильнішої техніки залишилися всередині, у вогні…
У цій старій фермі розміщувались бійці батальйону “Збруч” і 30-ої бригади.
За словами бійців, спричинила до трагедії й та обставина, що у будівлі був лише один вхід-вихід і не був передбачений план евакуації у випадку небезпеки, тобто зовсім проігноровані елементарні правила техніки безпеки. Якби все відповідало нормам, жертв можна було б уникнути, а так бійці просто не мали змоги врятуватися…
Тоді розслідуванням справи займалася військова прокуратура Херсонського гарнізону й за підозрою у скоєному затримали бійця «тридцятки» Олексія Власюка. І сталося так, як у нас усе стається. До відповідальності притягли лише одного бійця, замість того, щоб покарати ще й військове керівництво за те, що неналежно виконувало свої обов’язки, не стежило за дисципліною й у ніч трагедії не було на місці…
«У мого Назара всі речі вціліли, тільки він не вцілів…»
– У нас є дуже багато запитань, але відповідей, на жаль, немає, – сумно зітхає мати загиблого Назарія Сикліцкого Надія Антонівна. – Торік на початку березня ми їздили на місце трагедії, спілкувалися з прокурором військової прокуратури Херсонського гарнізону. Сподівалися, що все-таки будуть розслідувати справу належним чином, але, очевидно, це нікому не вигідно, бо за те, що військове керівництво допустило таку трагедію, ніхто не пішов з посади, як ніхто не був на жодному судовому засіданні й взагалі не цікавився ходом розслідування. А про умови, в яких жили наші діти, вже навіть не говоримо, бо це окрема тема. Експертиза встановила, що були порушені правила техніки безпеки, на вікнах нерозсувні ґрати, був лише один вхід-вихід. У приміщенні було більше бійців, ніж дозволено, намети були розміщені впритул один до одного і в них ще й зберігалися боєприпаси. І, знову ж, за ці порушення не відповідає ніхто…
– Нам уже ніхто не поверне синів, – продовжує мама загиблого Павла Римара Тетяна Михайлівна, – і що б ми не робили, як би не плакали, нічого не змінимо. Чи буде сидіти Олексій, чи до відповідальності притягнуть керівників, – нам це вже нічого не дасть. Але є військовий статут, посадові інструкції і їх потрібно дотримуватися, а якщо цього нема, то нехай відповідають.
За словами батьків, у суді обвинувачений Олексій Власюк своєї провини у загибелі шістьох бійців не визнав, пояснивши, що конфлікт, який стався між ним та бійцями батальйону «Збруч», вичерпався ще до пожежі. Однак таку позицію суд розцінив, як спосіб захисту і визнав бійця винним за двома статтями – «погроза вбивством» і «необережне знищення або пошкодження військового майна» – й виніс покарання у вигляді трьох років позбавлення волі.
– Так, обвинуваченому винесли реальний термін покарання, – каже Тетяна Римар, – але найбільш образливо те, що його зобов’язали сплатити матеріальну шкоду, завдану батальйонові «Збруч», у розмірі сто тисяч гривень, і 30-ій бригаді – у розмірі 40 тисяч гривень. А як бути із завданою нам моральною шкодою? Як взагалі можна оцінити смерть шістьох синів, чоловіків, батьків? В одного із загиблих залишилася десятирічна донечка, в другого дитині взагалі був рік і чотири місяці, а в третього – троє дітей… То ж як компенсувати наші втрати?..
Утім, якби батьки загиблих і потерпілих не вимагали хоч якихось дій від Тернопільського обласного та міського комісаріатів, то донині не дочекалися б жодної допомоги.
– Під час пожежі дуже постраждав боєць із Красівки Тернопільського району Степан Дідур, у нього обгоріла дихальна система, – розповідає Надія Сикліцка. – Його мама не знала ні куди йти, ні до кого звертатися, адже в нього згоріли всі речі й документи, то ми ходили до військкомату просити за Степана. Він був у дуже важкому стані, а йому навіть новий військовий квиток не поспішали видавати. А я тоді казала і тепер кажу: «У мого Назара всі речі вціліли, тільки він не вцілів…»
– Нам уже нічого не потрібно, – каже Тетяна Михайлівна. – Хочемо лише чесності, справедливості і щоб командири все-таки зробили для себе якісь висновки і були гідними звання офіцера української армії. Та й нам у рази болючіше, бо то не ворог «вистрелив», а свій…