Російські війська намагаються проникнути у величезну, зарослу рослинністю чашу водосховища біля дамби, яку вони підірвали три роки тому, а українські військові полюють на них у ближньому бою.
Так починає свій репортаж з Запорізького напрямку The New York Times.
Військові описують це місце як густі джунглі — задушливо спекотні, кишать комарами, де не видно ані ворога, ані навіть свого товариша всього за три ярди від тебе.
Колись це було одне з найбільших водосховищ України — широка водойма, що простягалася вздовж нижньої течії Дніпра на півдні країни.
Після того як російська армія три роки тому підірвала Каховську дамбу і водосховище спорожніло, колишня заплава перетворилася на ліс із очерету, чагарників і вербових заростей.
Тепер ця непривітна місцевість стала лінією фронту між російською та українською арміями. Дрони не можуть пробитися крізь покрив високої рослинності, тому солдати полюють один на одного пішки у смертельній грі в кішки-мишки.
Російські військові намагаються прокладати стежки у напрямку своєї головної цілі — міста Запоріжжя на північному березі колишнього водосховища. Українські військові тим часом чекають у засідках.
«Там нічого не видно, усе складно, дезорієнтує і дуже небезпечно», — розповів після ранкової операції командир з позивним Дивізія. Відповідно до військового протоколу він, як і більшість інших військових батальйону, попросив називати його лише за позивним.
Чотири роки тому я приєднався до батальйону «Братство», щоб розповісти про військових, які човнами переправлялися через Дніпро для розвідки та атак на російські позиції на південному березі. Цього літа мене запросили повернутися і спостерігати за їхніми операціями в зарослій чаші водосховища з підземного командного пункту — тепер вони ведуть зовсім іншу війну.
Командир батальйону Олексій Середюк розповів, що після висихання заплав колишнього водосховища і появи густої літньої рослинності російські війська намагаються проникати через його територію.
Це черговий етап жорсткого чотирирічного протистояння за Запоріжжя — великий промисловий центр, де до війни проживали 750 тисяч людей. Минулого літа російські війська просунулися на відстань близько 20 миль від центру міста. Однак українським силам, серед яких провідну роль відігравали підрозділи воєнної розвідки на кшталт батальйону «Братство», останніми місяцями вдалося відкинути їх назад.
Батальйон «Братство» повернувся в цей район минулої зими. Військові пішки пробиралися крізь очерет заввишки з людський зріст, розвідуючи місцевість і шукаючи шляхи проникнення за російські лінії.
У грудні розвідувальна група «Братства» натрапила на російські підрозділи, які облаштували позиції на скелястому виступі — колись це був острів, що здіймався над водами водосховища. Під час бою українські військові вбили чотирьох російських солдатів і взяли в полон ще двох. За словами Середюка, такі рейди дозволяли збирати розвіддані про плани Москви.
«Вони намагаються контролювати все водосховище, — сказав він. — По-перше, щоб мати змогу там діяти. По-друге, щоб дістатися протилежного берега».
Військові, які воювали в цьому районі, кажуть, що російська армія перекинула на територію водосховища сотні солдатів. Воно має близько 60 миль завдовжки і 15 миль завширшки.
«Вони вже затягнули туди все необхідне, облаштували спостережні пункти та місця зосередження військ — саме те, що їм потрібно», — сказав Середюк.
«Ми шукаємо їх, а вони шукають нас», — додав він.
Дивізія порівняв російську логістичну операцію зі «стежкою Хо Ші Міна» часів війни у В’єтнамі — життєво важливою системою маршрутів під прикриттям джунглів, якою В’єтконг перевозив зброю, припаси та особовий склад.
Як люблять наголошувати військові «Братства», чаша водосховища — це територія піхоти.
«В очереті все як у старій війні, як на початку повномасштабного вторгнення — прямий контакт, — розповів командир групи з позивним Апач після повернення з двотижневої операції у чаші водосховища. — Щойно заходиш у лісосмугу — тебе вже немає».
Дрони багато в чому змінили поле бою в Україні, дозволивши вести значну частину бойових дій дистанційно, коли оператори працюють з укриттів. Однак над густою рослинністю водосховища їхні можливості виявилися обмеженими, кажуть командири та військові.
«Бували випадки, коли ми три дні шукали одного свого бійця, не кажучи вже про солдатів противника», — сказав Середюк.
Батальйон використовує дрони переважно для підтримки — доставки припасів, а іноді для скидання вибухівки приблизно в районі перебування росіян, щоб змусити їх рухатися у напрямку засідки.
Наскільки складно українському батальйону відстежувати навіть власних військових, стало очевидно одного ранку, коли підрозділ готувався вийти з території водосховища і доставити російського полоненого на базу. З командного пункту керівник операції попросив військових вийти з-під дерев, щоб оператор дрона міг простежити за їхнім рухом.
З’явилися чотири постаті, одна з них помахала рукою. Потім вони знову зникли серед дерев. Єдиною ознакою їхнього руху було легке коливання верхівок.
Упродовж кількох годин групу можна було побачити лише тоді, коли вона перетинала ділянки піску й низького чагарнику або пробиралася через траву заввишки до пояса.
Під час операції український підрозділ двічі натрапив на російських військових і вступив із ними у перестрілку, розповів Апач після повернення.
Першого разу вони побачили двох російських солдатів, які сиділи в кущах і курили. Один із росіян потягнувся за зброєю, після чого українець, який ішов першим, відкрив вогонь і вбив його, сказав Апач. Другий росіянин висмикнув чеку з гранати, але після кількох напружених хвилин українцям вдалося переконати його вставити чеку назад.
Його взяли в полон, і наступні три дні він разом із ними йшов через ліс до їхньої бази. Дорогою вони натрапили ще на двох російських військових, які в деревах виглядали лише як тіні. Відео з нагрудної камери Апача показало, як він відкрив вогонь, а потім пригнувся, коли кулі зі свистом полетіли крізь молоді дерева.
Він почав відповзати назад, тягнучи із собою полоненого.
«Ми почали відходити, тому що контакт був надто близьким, — сказав Апач. — Це було дуже небезпечно».
Пізніше вони знайшли одного мертвого російського солдата, але другому стрільцю вдалося втекти.
Через два дні група, все ще перебуваючи під сильним емоційним напруженням після операції, повернулася на базу разом із полоненим.
За словами Апача, багато російських військових, схоже, насамперед намагаються не привертати до себе уваги.
«Їхнє завдання — сидіти, слухати і передавати інформацію, — сказав він. — Не схоже, що вони мотивовані стріляти чи воювати».
За словами командира з позивним Стоїк, який відповідає за операції з дронами в батальйоні «Братство», незліченна кількість росіян загинула під час повторних штурмів із метою повернути контроль над селом Приморське та іншими населеними пунктами на південь від Запоріжжя. Їхні тіла досі залишаються на землі.
Україні значною мірою вдалося стримувати російські атаки протягом весни та літа, однак Київ уже готується до нових наступів на тлі повідомлень про те, що Росія може планувати залучити до кількасот тисяч новобранців у межах нової мобілізації.
Середюк і начальник планування батальйону, офіцер із позивним Чорний, — ветерани багатьох боїв у різних регіонах України. Середюк зазначив, що останніми місяцями серед російських сил їм траплялися й дуже добре підготовлені бійці.
Однак Чорний каже, що загальна якість особового складу російської армії погіршилася і більшість військових, яких зараз відправляють на фронт, — недосвідчені новобранці.
За словами Чорного, з весни російські солдати почали здаватися в полон у більшій кількості, ніж у попередні місяці. Він сказав, що з розвідданих зрозумів: вони менш загартовані в боях. Крім того, серед російських військових поступово поширюється інформація про те, що полонених не катують і не вбивають, як їм розповідала Москва, а нормально з ними поводяться в Україні.
«Багато людей повертаються з полону і розповідають, яким насправді є полон і яка реальна ситуація», — сказав він.
У Каховській чаші ще одним мотивом для здачі в полон, схоже, є страх перед тим, що на них полюватимуть в очереті. За словами Чорного, деякі російські військові, яких відправляють на територію колишнього водосховища, демонструють ознаки паніки, коли їхні товариші починають зникати.
Середюк відвідав двох російських полонених, яких утримував батальйон, щоб передати їм послання, яке, за його словами, він сподівається, вони понесуть із собою після можливого звільнення.
Він сказав їм, що «Братство» — православний християнський батальйон, який поважає полонених, і що йому не приносить задоволення бачити, як так багато росіян гине на полі бою.
«Стільки чоловіків відправляють у бій, і вони гинуть, гинуть і гинуть, — сказав він одному з полонених. — Моє питання: заради чого?»
