16 березня виповнюється дев’ять років відтоді, як Росія провела в захопленому її військами Криму незаконний «референдум». На десятому році війни і через рік після повномасштабного вторгнення РФ в Україну повернення Криму залишається одним з найпринциповіших питань в українській стратегії перемоги.
NV нагадує, як Росія використала Крим у війні, захопивши його дев’ять років тому, та що змінило велике вторгнення у міжнародній дискусії про повернення Криму Україні.
20 лютого 2014 року вважається датою, коли Росія розпочала силове захоплення Криму, а з ним і вторгнення в Україну, що згодом поширилося на Донбас. Пізніше вдалося встановити, що саме 20 лютого, коли на вулиці Інститутській у Києві відбувся наймасовіший розстріл учасників Революції гідності, було зафіксовано перші випадки незаконного перетину збройними силами РФ кордону України в районі Керченської протоки. Крім того, тоді ж відбулися і перші епізоди блокування українських військових частин в Криму, у яких взяли участь вже дислоковані на півострові підрозділи армії РФ. Ці факти зафіксовані в постанові українського парламенту (№ 2332, Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків), яку Рада ухвалила 21 квітня 2015 року. Так почалося захоплення Криму «зеленими чоловічками» — російськими військовими без розпізнавальних знаків.
Саме 20 лютого як офіційна дата початку окупації українського півострова згодом з’явилася і на російській «медалі» За повернення Криму.
З цього дня минуло менше місяця, перш ніж Росія спробувала легітимізувати незаконну анексію Криму, оголосивши про його «прийняття» до складу РФ. Це відбулося 18 березня 2014 року, коли Володимир Путін підписав нелегітимний так званий Договір між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в РФ Республіки Крим та утворення в складі РФ нових суб’єктів.
За два дні до того, 16 березня 2014-го на території Криму та міста Севастополя російські окупанти провели юридично нікчемний «референдум» про статус півострова. Ні Україна, ні ЄС, ні США, ні більшість країн світу не визнали це незаконне голосування, проведене поза межами норм українського законодавства і міжнародного права. У фіктивних бюлетенях було зазначено два питання:
При цьому в «бюлетені» передбачалася відповідь лише на одне з цих питань і лише «так» — шляхом позначки у відповідному квадраті біля запитання. Будь-яка позначка трактувалася як відповідь «так», тоді як дві позначки робили бюлетень «недійсним». Варіант статусу Криму як частини України на умовах чинної Конституції України і чинної Конституції АР Крим був взагалі відсутній. А варіант про 1992 рік не враховував, що тоді існувало дві редакції кримської конституції – травнева і вереснева.
Вже наступного ранку після «референдуму» т.зв. «голова комісії Верховної Ради з організації референдуму» Михайло Малишев заявив, що нібито 96,77% опитаних висловилися за «возз’єднання з РФ». А 18 березня Путін у Кремлі оголосив про «приєднання Криму», тиснучи руки своїм кримський маріонеткам — «прем’єр-міністру» Сергію Аксьонову, «голові» нелегітимної «Державної Ради Республіки Крим» Володимиру Константинову і «народному меру» Севастополя Олексію Чалому. Це рішення «схвалила» і Державна Дума Росії.
Протягом восьми років до початку нового повномасштабного вторгнення в Україну Росія крок за кроком перетворювала Крим на військову базу. «Військове освоєння» Криму розпочалося з перших тижнів окупації півострова. Вже в травні-червні 2014‑го поблизу Феодосії було розгорнуто мобільні системи протиповітряної і протиракетної оборони С-400. «Хоча в перші роки окупації півострова росіяни все ж таки намагалася „продати“ місцевим яскравий букет сучасних ідей щодо розвитку Криму: обіцяли туризм, інвестиції в інфраструктуру та розвиток технологій, — експертам було зрозуміло, що у РФ є лише одна програма розвитку півострова — військова», — розповідав журнал NV у серпні 2021 року про мілітаризацію Криму.
Створене через два тижні після незаконної окупації «міністерство РФ у справах Криму» ліквідували вже в липні 2015‑го. А рік потому, в липні 2016‑го, було знижено «статус» Криму та Севастополя у складі Росії — ліквідовано т.зв. «Кримський федеральний округ». Так звані суб’єкти федерації «Республіка Крим» і «місто Севастополь» нібито «включили» до складу Південного федерального округу із центром у Ростові-на-Дону. Тобто політичне й адміністративне управління уніфікували з військовим, тим більш що всі військові частини РФ у Криму були від самого початку у складі Південного військового округу зі штабом у Ростові-на-Дону.
Окупанти почали відновлювати на півострові усі наявні за часів СРСР численні військові аеродроми (близько 10), пускові позиції ракетних установок, об’єкти ППО, радарні комплекси, радянські бази зберігання ядерної зброї. Було створено новий укріплений район на півночі Криму, а для дислокації нових військових частин споруджували нові і реконструювали старі військові містечка, житло та необхідну для російських військовослужбовців інфраструктуру.
Саме в Крим з перших днів окупації у пріоритетному порядку спрямовували нові зразки російської військової техніки та озброєнь. Ці процеси істотно прискорилися після завершення будівництва Керченського мосту, який дав змогу Росії швидко передислокувати техніку та військових на півострів залізничними ешелонами — що й відбувалося протягом всього 2021 року, коли Росія готувалася до розв’язання великої війни проти України. Станом на 2021 рік — останній перед великим вторгненням — у Чорноморському флоті РФ за роки окупації додалося 13 нових ракетних кораблів та підводних човнів (потужність залпу — понад 100 крилатих ракет).
Тож коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, окупований Крим став одним з основних плацдармів для розвитку російського наступу. Вже в перші години вторгнення російські війська рушили через Перекоп і Чонгар, захопивши 24 лютого Нову Каховку зі спорудами Каховської ГЕС та підійшли до Херсона, тоді як інша колона наблизилась до Мелітополя. Швидке просування окупантів з боку Криму дало змогу Росії у подальші дні і тижні захопити жаданий Кремлем «сухопутний коридор» між РФ та українським півостровом.
Утім, такі дії Росії дали підставу ЗСУ завдавати ударів по військових об’єктах Росії у Криму, що стало одним з найважливіших поворотів бойових дій у 2022 році. 9 серпня стався перший із серії подібних резонансних епізодів: вибухи на захопленій росіянами авіабазі Саки поблизу селища Новофедорівки, коли було знищено щонайменше 8−9 російських військових літаків, а ще кілька пошкоджено. Згодом Валерій Залужний у програмній статті назвав атаку прикладом «успішних зусиль ЗСУ з фізичного перенесення бойових дій на тимчасово окуповану територію АР Крим». 16 серпня вибухи пролунали на російському складі боєприпасів поблизу Джанкоя, 18 серпня — в районі аеродрому Бельбек. Протягом наступних місяців «бавовни» в Криму ставало дедалі більше, а 8 жовтня пролунав вибух на Кримському мосту, внаслідок якого обвалилися дві напівсекції автомобільної частини мосту та було пошкоджено залізничну колію.
Якщо до початку повномасштабного вторгнення західні партнери України воліли виносити «за дужки» питання Криму — зокрема під час переговорів у Нормандському форматі, — то розмах російської агресії у 2022−2023 роках повернув цю тему в коло найбільш обговорюваних цілей України.
23 серпня 2022 року Україна провела вже другий саміт Кримської платформи — великого міжнародного переговорного майданчика з деокупації Криму. У 2021-му установчий саміт Кримської платформи в Києві зібрав представників усіх країн НАТО і ЄС (46 міжнародних делегацій) та викликав величезне роздратування Росії. У рік вторгнення гостей онлайн-саміту було ще більше: понад 60 іноземних учасників (країн і організацій).
«Ми хочемо надіслати дуже чіткий сигнал: навіть якщо — теоретично — ворог знову стоятиме під Києвом, ми все одно плануватимемо деокупацію Криму. Дуже важливо зрозуміти: хоч би як було складно, ми завжди повинні думати стратегічно — настане час, коли ми деокупуємо свої території. І саміт Кримської платформи — це сигнал саме про це», — підкреслив у серпні 2022 року голова МЗС України Дмитро Кулеба.
Президент України Володимир Зеленський тоді ж наголосив, що «процес повернення Криму незворотний». «Ми повертатимемо Крим, тому що це наша територія. Будь-яким шляхом, як ми вирішимо. Вирішимо самостійно, без консультацій з якоюсь державою світу», — підкреслив Зеленський. А 26 лютого 2023 року, в День спротиву окупації АР Крим та міста Севастополя, Зеленський наголосив, що «повернувши Крим, ми відновимо мир». «Це наша земля. Наші люди. Наша історія. Ми повернемо український прапор у кожен куточок України», — запевнив президент України.
У лютому 2023 року заступник глави Офісу президента України Ігор Жовква уточнив, що хоча зараз ніхто точно не може сказати, яким чином Крим буде повернуто під контроль Києва, але «це точно станеться». За його словами, «дипломатичний шлях може доповнювати військовий».
На тлі таких заяв української влади тема повернення Криму Україні залишається предметом дискусій та обговорень міжнародної спільноти: від військових експертів до високопосадовців і генералів західних країн.
Так, близько місяця тому заступник державного секретаря США Вікторія Нуланд заявила, що Сполучені Штати Америки підтримують завдання Україною ударів по російських військових об’єктах в анексованому Криму. «Росія побудувала в Криму масу військових споруд, це законні цілі, по яких Україна завдає ударів, і ми підтримуємо це. Україна не перебуватиме у безпеці, доки Крим щонайменше не буде демілітаризований», — зазначила Нуланд.
Американський генерал Бен Годжес, колишній командуючий армією США в Європі, також переконаний, що перемога України та повне відновлення її території включно з Кримом має бути кінцевою метою українського опору агресії РФ. Тоді як без деокупації Криму Україна не зможе ані відновити нормальну економічну діяльність в чорноморському регіоні, ані гарантувати собі безпеку. Годжес навіть припускає, що півострів може бути деокупований раніше, ніж Донбас.
«З точки зору безпеки Крим вже є стартовим майданчиком для російських безпілотників, для російських ВПС. Це є значною логістичною базою. І якби в межах якихось переговорів Україна погодилася б — чи на неї для цього натиснули, — віддати Росії Крим, тоді росіяни просто почекали б кілька років, поки ми втратимо до цієї теми інтерес, перейдемо на щось інше, — і почали б знову. Тому Крим є вирішальною територією. Щойно Україна його звільнить, за ним піде Донбас», — заявив Годжес в інтерв’ю на полях Kyiv Jewish Forum-2023, який відбувся 15−16 лютого.
У цьому, вважає генерал, ЗСУ могла б допомогти зброя дальнього радіусу дії – «щоб спочатку ізолювати Крим, а потім зробити його непридатним для оборони», що змусило б російські війська піти з півострова. Він також розкритикував позицію тих представників Заходу, які переконали «самі себе в тому, що Крим є якоюсь яскравою червоною лінією для Кремля, і що у разі перетину цієї лінії може бути застосована ядерна зброя». «Ні, я не думаю, що вони застосують ядерну зброю, хоча Путіну буде дуже, дуже важко залишитися при владі, якщо Крим буде втрачено. Але нашою метою не повинно бути збереження його при владі. Ця катастрофа повністю створена однією людиною, Володимиром Путіним», — нагадав Годжес додаткову причину забезпечити звільнення Криму.
Адміністрація Джо Байдена висловлюється щодо повернення Криму обережніше. За даними Politico, держсекретар США Ентоні Блінкен на закритій зустрічі в лютому 2023 року висловив думку про те, що спроба України відвоювати окупований Крим стала б «червоною лінією» для Путіна і «може призвести до ширшої реакції з боку Росії». Однак остаточне рішення лише за Києвом, підкреслив Блінкен.
Нове опитування Київського міжнародного інститут соціології (КМІС), проведене у лютому-березні 2023 року, показало, що більшість українців — 64% – вважають, що Україна має намагатися звільнити всю територію включно з Кримом, навіть попри ризик зменшення підтримки Заходу і ризик тривалішої війни. На противагу цьому 24% опитаних більше схиляються до варіанту, що в обмін на визволення та західні гарантії захисту усіх територій з Донбасом (але без Криму) Україна може утриматися від військових дій в Криму.
При цьому в усіх регіонах України переважна більшість респондентів наполягають саме на визволенні всіх територій, включно з Кримом. Підтримка «компромісу» становить не більше 27% залежно від регіону. Сформулювати запитання саме в такому форматі соціологам КМІС запропонував британський науковець Тімоті Еш. Тоді як більш традиційне запитання КМІС щодо територіальних поступок, без конкретизації територій та можливих «компромісних» пропозицій, дає ще більш однозначну картину. Абсолютна більшість українців вважають неприйнятними будь-які територіальні поступки для досягнення миру: лише 9% загалом готові до поступок, тоді як 87% виступають проти будь-яких поступок.
«Незалежно від формулювань запитань просто „мир“ не цікавить українців. Українці усвідомлюють, що без додаткових серйозних умов просто припинення вогню лише відкладе подальшу агресію Росії, тому боротьба має продовжуватися і поступок не може бути», — підсумовують соціологи КМІС.