У викладі Володимира Путіна перемога Росії настільки близька, що її майже можна торкнутися. Час неоімперських держав вже настає. До них приєднується навіть Америка. Демократії, а особливо європейські, нібито опинилися на боці історичних аутсайдерів, пише Пітер Померанцев у Financial Times.
Усередині країни президент Росії вихваляється тим, що подолав західні санкції та забезпечив економічну й соціальну стабільність. На фронті в Україні він заявляє, що має «стратегічну ініціативу», оскільки його армія просувається до захоплення всього Донбасу. «Або ми силою звільняємо ці території, або українські війська залишають ці території», – попереджає він. За словами генерального секретаря НАТО Марка Рютте, російські оборонні заводи виробляють боєприпаси вчетверо швидше, ніж здатний Альянс.
Цю ж історію повторює і американське керівництво. Джей Ді Венс прогнозує, що Росія візьме Донбас. Дональд Трамп, коментуючи кадри московського військового параду, нібито сказав своїм помічникам, що армія Путіна виглядає «непереможною». США пов’язали поступки України територіями з гарантіями безпеки. Чи справді Трамп вірить у путінський наратив про всепереможну Росію, чи лише вдає це, прагнучи змусити Україну до поступок, іноді важко зрозуміти. Але і Путін, і Трамп добре знають: у сучасному світі вирішальне значення має здатність нав’язати власну історію.
Якщо Путіну вдасться нав’язати свою версію – що перемога Росії неминуча, – він зможе вимагати кращих умов на переговорах або звинуватити Україну й Європу в їх зриві. Війна в Україні завжди мала подвійний характер: це і конфлікт у стилі початку ХХ століття, де здобутки вимірюються кілометрами, і боротьба в глобальному інформаційному просторі, де факти можна переосмислювати. Військові теоретики говорять про важливість домінування в ескалації, але дедалі більшого значення набуває домінування в наративі.
У кремлівському викладі війна ніколи не була лише про Україну – вона є частиною низки взаємопов’язаних геополітичних драм, у кожній з яких Москва нібито перемагає. У цій великій історії є герой – мужня, відроджена Росія, яка долає агресивне НАТО, що несе як військову, так і цивілізаційну загрозу. Цей «страшилка-НАТО» нібито прагне розчленувати Росію, а отже, Росія мусить завдати удару першою.
Тут сприйняття має ще більшу вагу. Трансатлантичний альянс тримається на образі американської рішучості та спільних цінностей із Європою. Щодня обидва ці елементи підточуються. Погрози Трампа анексувати Гренландію дали тріщину і без того крихкому фасаду.
Російська пропаганда активно цим користується. У грудні проросійський таблоїд «Комсомольская правда» стверджував у колонці, що Трамп тепер бачить у Росії «потенційного партнера», а Європу – «ліберальну цитадель, яку необхідно зруйнувати». У цій інтерпретації Європа втілює набір згасаючих цінностей, які захищають права малих держав і ще менших людей.
Втім, попри видиму силу, путінський наратив можна підірвати. У 2026 році Росія стикається з системними вразливостями як усередині країни, так і на міжнародній арені. Ліберальні демократії здатні змінити динаміку. Але для цього їм потрібно навчитися підривати російські історії, водночас поєднуючи власні дії в єдиний наратив ефективності та рішучості. Це важливо незалежно від того, чим завершаться найближчі тристоронні переговори між США, Росією та Україною чи будь-які домовленості щодо територій України. На кону – питання, чи здатні середні за розміром демократії триматися разом і відстоювати себе серед хижих держав.
«Це не про піар чи маніпуляції, – каже Марк Лейті, колишній керівник зі стратегічних комунікацій НАТО. – Йдеться про розуміння того, що політика й дії формують характер і стають частиною великої історії, яку ви розповідаєте. Ви починаєте з чіткого наративу, а потім здійснюєте дії, які його підтримують. Наратив – це стратегія у формі історії».
Щоб побачити крихкість кремлівського наративу, варто подивитися на лінію фронту. Наприкінці 2025 року Путін урочисто оголосив, що Росія захопила Куп’янськ. Президент України Володимир Зеленський, який завдяки кар’єрі на телебаченні добре володіє наративною політикою, зняв відео з міста. У відповідь російська пропаганда оприлюднила кадри входу російських військ у Куп’янськ – але згодом з’ясувалося, що ці війська відступали.
Через кілька місяців я пишу цей текст із холодного Києва, де російські удари розтрощили енергосистему. Якщо Путін сподівається, що нестача тепла й світла спровокує протести проти української влади та змусить її до капітуляції, цей план не працює: наразі протестів не видно, а останні опитування фіксують посилення налаштованості на продовження війни.
Головний внутрішній наратив Путіна полягає в тому, що саме він є сильною рукою, здатною зберегти стабільність після хаосу розпаду СРСР і економічного колапсу 1990-х. Путін і його оточення з колишніх співробітників радянських спецслужб одержимі тим, наскільки швидко радянський режим утратив контроль. Це відчуття глибинної небезпеки пронизує його парадоксальне правління. У Росії немає виборів – але Кремль постійно нервує. Влада безперервно проводить опитування, намагаючись з’ясувати, чи є ризик протестів. І щоразу, коли виникає загроза контролю Путіна, він відступає.
Це особливо проявилося під час вторгнення 2022 року, коли сотні тисяч людей втекли з Росії, побоюючись мобілізації, а економіка на короткий час увійшла у піке. Згодом Путін запропонував новий суспільний договір, профінансований за рахунок нафтових доходів і оборонних витрат: середні класи у великих містах уникають безпосереднього впливу війни, а бідні регіони отримують великі гроші за службу. Цей договір зберігав стабільність три роки. Але він починає тріщати.
Тріщини видно в наборі до армії. Доля російського солдата завжди була суперечливою. З одного боку, підписні бонуси сягають $50 тис. – суми, рівної доходу за все життя. З іншого – щойно ти опиняєшся всередині системи, значну частину грошей доводиться віддавати. «Солдати скаржаться, що 50-70% їхнього доходу йде на відкуп командирам, аби не потрапити на передову, а також на закупівлю спорядження, дронів і форми», – пояснює українська експертка зі стратегічних комунікацій Любов Цибульська, яка моніторить дописи російських військових.
Кремль дедалі відчайдушніше шукає охочих служити. Російський інтернет переповнений історіями про тиск на людей. Тим, хто має незначні борги, надходять «пропозиції» піти служити в обмін на їх списання. Раніше Росія вербувала засуджених, обіцяючи помилування, тепер такі пропозиції лунають просто в судах.
Путін наказав викликати резервістів і розширив призов. Часто це зачіпає молодих чоловіків із середнього класу, які проходять обов’язкову підготовку. Формально їх не мають відправляти на фронт, але родини побоюються, що їх змушуватимуть підписувати контракти. Путін поставив на карту свою репутацію, пообіцявши взяти решту Донбасу. Але для цього він ризикує поступово наблизитися до прихованої масової мобілізації – потенційно нестабільного моменту.
Змінюється й економічний договір, запропонований суспільству. «Найбільшим викликом для Путіна цього року буде бюджет», – каже Олександр Коляндр, експерт Центру аналізу європейської політики та автор емігрантського російського видання The Bell.
У 2025 році дефіцит бюджету Росії становив 2,6% ВВП – у п’ять разів більше, ніж планувалося. Влада очікує, можливо надто оптимістично, що цього року він знизиться до 1,6%. Не маючи змоги скорочувати витрати й доступу до світових ринків капіталу, Росія може позичати лише всередині країни, накопичуючи борги й розкручуючи інфляцію, зазначає Коляндр.
На міжнародній арені путінський наратив також не такий самовпевнений, як здається. За останній рік Росія побачила падіння режимів, які вона підтримувала, у Сирії та приниження у Венесуелі. Іран, союзник у постачанні зброї та обході санкцій, хитається.
Не завжди успішною є й гібридна війна Росії в Європі. Приклад – Молдова, де Москва витратила сотні мільйонів євро на кібератаки, підкуп виборців, проксі-партії, насильницькі групи та медіавплив, щоб схилити парламентські вибори 2025 року на свою користь. Але багато секторів молдовського суспільства дали відсіч: правоохоронці викрили схеми підкупу, журналісти-розслідувачі викрили тролеферми, проєвропейські медіа та НУО працювали з аудиторіями, вразливими до дезінформації.
Проєвропейські партії виграли вибори. Якщо Молдова – найбідніша країна Європи з населенням 2,4 млн – змогла відбити російські гібридні атаки, то чому не може решта континенту?
Російський наратив перемоги вразливий і вдома, і за кордоном, але ці факти рідко складають у єдину картину. Перший крок для України та її союзників – постійно поєднувати ці дані, показуючи, чому Путіну не варто задовольняти всі його вимоги на переговорах.
Втім, підрив російської історії – лише початок. Союзники України мають навчитися проєктувати власну силу. «Потрібно визначити головного героя, його цілі й шлях до них», – пояснює Лейті.
Почнімо з того, ким є цей актор. Росія і США використовують слово «Європа», щоб позначити щось слабке й пасивне. Натомість Україні та її союзникам слід мислити спільнотою демократій, до якої входять країни ЄС, що прагнуть стримувати Росію, а також Україна, Канада, Британія, Австралія, Японія та інші.
Їхній спільний інтерес – не дозволити неоімперським хижацьким державам диктувати їм умови. Це об’єднує і консерваторів, і лібералів – від націонал-консерватора, прем’єр-міністерки Італії Джорджі Мелоні, до ліберального «яструба» Дональда Туска в Польщі. Такий підхід відкидає мертву мову «порядку, заснованого на правилах», який залежав від Америки, і пропонує умови, за яких демократії беруть під контроль власну безпеку й добробут.
Одні з найгостріших формулювань цієї ідеї належать українському філософу Володимиру Єрмоленку. «Європейські ідеї початку ХХ століття оберталися навколо питання, як малі республіки можуть чинити опір агресивним імперіям – тоді Росії та Німеччині, – сказав він мені. – Ми знову повернулися до цього виклику. Після Другої світової війни Європа пов’язувала свою ідентичність із пацифізмом і переговорами. “Добро” асоціювалося з жертвенністю. Але бути антиімперським – означає також уміти себе захищати».
Великий виклик для такої спільноти завжди полягав у питанні лідерства. Російська сила персоніфікована в Путіні. США – у Трампі. А тут? Це не може бути президент Європейської комісії. ЄС створювався, щоб розмивати лідерство й приглушувати рішучі наративи в нескінченних переговорах. Спільнота також не може, за визначенням, обертатися навколо одного національного лідера. Очільник НАТО має надто багато зобов’язань перед США, щоб діяти незалежно.
Але цю відсутність єдиного лідерства можна перетворити на перевагу. Є цілий набір потужних інструментів для різних завдань: ЄС – для економічної війни й фінансування оборонного виробництва; НАТО – для стримування; Україна – для кінетичних дій усередині Росії; мережа протидії гібридним загрозам, що охоплює держави й громадянське суспільство. Завдання – задіяти ці інструменти, не покладаючись на США, як раніше. «Втрата старшого партнера за останні 60 років лякає, але водночас звільняє», – каже Майкл Ігнатьєфф, колишній канадський політик і професор історії Центральноєвропейського університету. – «Ми не використовуємо ту суб’єктність, яку маємо».
Саме інший канадський політик, Марк Карні, минулого місяця в Давосі озвучив заклик до ліберальних демократичних «середніх держав» нав’язувати себе. Оскільки жодна з них не може зробити цього самостійно, їм потрібна система, де голос кожного має значення. Їхні демократичні цінності – це не просто ідеали, а невід’ємна частина моделі сили, необхідної для виживання.
Які ж дії можуть змінити наратив можливих переговорів у короткостроковій перспективі й закласти основу вільного та безпечного простору для конкуренції демократій із хижацькими державами в довгостроковій?
Варто поглянути на російську гібридну кампанію, спрямовану на розкол Європи щодо підтримки України: диверсії, дезінформацію й кібератаки, які дошкуляють континенту. Вони дешеві й часто здійснюються через проксі. Коли «невідомі» запускають дрони, щоб вивести з ладу аеропорт Копенгагена, або коли «таємничі» пожежі спалахують на німецьких оборонних заводах, європейцям складно навіть назвати винуватця, не кажучи вже про ефективну відповідь, і це лише підсилює образ слабкості.
Мережа протидії гібридним загрозам була б значно рішучішою в атрибуції таких операцій Росії та в діях, які змусили б її пошкодувати про агресію. Широкий арсенал інструментів демократій тоді стає перевагою – Росія не знає, звідки прилетить удар. Це буде кібератака? Інформаційна операція? Економічний тиск, що шкодить міжнародним зв’язкам Росії? Дозвіл Україні бити глибше по території РФ? Захоплення суден, які перерізають кабелі в Балтійському морі? Гібридний наратив миттєво перевертається.
Зрештою, військове розширення Кремля залежить від продажу нафти. Союзники України сигналізують, що ці доходи можна вразити. У січні група європейських країн попередила про блокування танкерів «тіньового флоту» в Балтійському морі. Франція захопила один танкер у Середземному морі. Індія, яка щойно підписала торговельну угоду з ЄС, обмежила доступ деяких суден до своїх портів. Подекуди інтереси США та Європи досі збігаються: Америка зупинила судна «тіньового флоту», що працювали з Венесуелою.
Жодна окрема дія не вирішить усіх проблем – Росія завжди відповідатиме. Мета полягає в тому, щоб середні держави показали: вони можуть бути більшими за суму своїх частин і постійно нарощувати тиск на Росію з неочікуваних напрямків, підриваючи впевненість Путіна у власному наративі.
Щоб їх сприймали серйозно, вони мають продемонструвати довгострокові наміри, передусім у сфері оборонного виробництва. Один зі способів прискорити цей процес – об’єднати потенціали України та Європи. У Європи є гроші, в України – технології та досвід. В Україні зброю розробляють, тестують і виробляють значно швидше, ніж у Європі. Як зазначала колишня заступниця міністра інфраструктури України Олександра Азархіна на заході Міжнародного інституту стратегічних досліджень у Лондоні в грудні, важливими кроками є гармонізація українського законодавства про інтелектуальну власність із нормами ЄС та лібералізація експортного контролю між Україною і країнами-партнерами.
У міру того як верховенство права у світі слабшає, нібито заскорузла Європа може дедалі більше виглядати безпечною гаванню. Замість символу безпорадності, яким її зображають Америка й Росія, демократії середньої потужності можуть перетворитися на маяк – добре захищений, безпечний простір, де верховенство права і безпека забезпечують добробут. Альтернатива – дозволити себе залякати й підкорити.