Перші саміти лідерів країн-членів СНД вважалися найбільш важливими політичними подіями на всьому пострадянському просторі. На зустрічі приїздили не тільки чиновники, але й журналісти з багатьох країн. Всі хотіли розуміти, як відбуватиметься «цивілізоване розлучення» колишніх радянських республік.
Що ж, тепер ми знаємо як! Нічого цивілізованого у цьому розлученні немає. Будь-яка спроба обрати власний шлях розвитку жорстко карається Кремлем. Війна, окупація й спроба анексії території, етнічна чистка, дестабілізація, економічний й енергетичний шантаж – і це я ще не все перерахував! Ба більше – така політика демонстративного покарання не приховується російськими чиновниками, вони вважають, що Росія має право на застосування сили на чужій території – в Україні, у Грузії чи Молдові…
Саме тому тепер саміти СНД цікавлять тільки їхніх учасників. Колись я намагався потрапити на кожну підсумкову пресконференцію, дізнатися про те, як уявляють собі світ керівники колишніх радянських республік. Тепер мені цікаво хіба що те, хто бойкотував чергову зустріч. До столиці Киргизстану Бішкеку не прибув голова вірменського уряду Нікол Пашинян.
Й цей крок є символічним на тлі відвертого розчарування стосунками з Росією. Таким чином, за столом для перемов все більше порожніх крісел. І це відверто дратує керівника Росії Володимира Путіна, який на підсумковій пресконференції згадав і про Грузію, і про Україну, і про Молдову. Й навіть висловив стурбованість щодо того, що громадяни Молдови втрачають свою ідентичність, тобто відмовляються від тієї ідентичності, що була навʼязана мешканцям цієї країни радянським режимом.
Те, як Путін розуміє ідентичність, можна побачити по документах, узгоджених на цій зустрічі. Лідери країн СНД давно вже не можуть домовитися по жодному з дійсно принципових важливих питань. Але ось ухвалити рішення, які сподобаються російському президенту з точки зору радянської ностальгії – будь ласка! Так й узгодили рішення про створення міжнародної організації з російської мови, домовилися про підтримку російської як мови міжнаціонального спілкування…
Ініціатором створення цієї міжнародної організації, до речі, став не Путін, а президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, який під час своїх візитів на Захід обіцяє зробити все, щоб дотримуватися санкційних обмежень проти Росії. Але ці свої обіцянки, як бачимо, «обмінює» на підтримку російської мови.
Насправді, й серед тих лідерів, які ще зустрічаються із Путіним на самітах СНД, все менше тих, хто дійсно орієнтується на Росію. Президент Азербайджана Ільхам Алієв набагато більше уваги приділяє контактам із президентом сусідньої Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом. Азербайджан й Туреччина за останні роки стали справжніми стратегічними партнерами. Ну а коли мова йде про посередництво у конфлікті з Вірменією, Алієв також погоджується на альтернативні майданчики на Заході.
Лідери країн Центральної Азії все більше уваги приділяють співробітництву з Китаєм. Голова КНР Сі Цзяньпін свій перший візит після пандемії здійснив саме до Казахстану, а президент цієї країни Касим-Жомарт Токаєв святкував у Китаї у товаристві голови КНР свій ювілей. Ну а на саміті Шанхайської організації співробітництва (ШОС) у Самарканді було очевидним: головний гість тут саме голова Китаю, а не президент Росії.
Так що єдиний «щирий» союзник Путіна – це Олександр Лукашенко. Але тільки тому, що після народних виступів у 2020 році й надання території власної країни для нападу на Україну Лукашенку просто нема куди подітися. Й з цієї точки зору стосунки путінської Росії та лукашенківської Білорусі також яскравий приклад «нецивілізованого розлучення», примусової інтеграції, яку здійснюють два авторитарних режими.
Й саме цей примус до інтеграції й небажання будувати рівноправні стосунки з сусідами і змушує всіх, хто ще може рухатися, розбігатися геть від Москви.