Після невдалого контрнаступу Україна має змиритися з новою реальністю, пише Der Spiegel.
Велика спецоперація, яку президент Росії Володимир Путін розпочав проти України, тривала вже 21 місяць, конфлікт, подібний до якого Європа не переживала з 1945 року. За цей час сталися драматичні, несподівані повороти.
Темні дні на початку, коли існування Української держави було під питанням; героїчна оборона Києва; визволення Херсона восени. Цього літа почався довгоочікуваний контрнаступ, який, як очікувалося, мав призвести до вирішального прориву.
Тепер, коли починається друга зима, ясно: надії на новий поворот подій виявилися марними. Конфлікт перетворився на позиційну, головнокомандувач Збройних Сил України нещодавно відкрито говорив про «патову ситуацію».
Лише з великими втратами сторони можуть трохи посунути лінію фронту. Те, що військові експерти знали вже давно, суспільство тепер підозрює: цю спецоперацію неможливо швидко закінчити військовим шляхом. Це може тривати роками.
Час після конфлікту відійшов у далечінь, на горизонті з’явилася оманлива смуга надії.
Тепер виникають нові питання: як суспільство справляється із цим розчаруванням? Звідки вона черпає сили та волю, необхідні для того, щоб витримати тривале протистояння? Чи об’єднана вона політично? Конфлікт їх послабив чи посилив?
Той, хто подорожує країною у пошуках відповідей, знайде не одну, а кілька реалій – залежно від того, наскільки спецоперація визначає життя людей. Подорож починається Далекому Сході країни, фронті, де боротьба за виживання бере на себе все. І це закінчується у Києві, де протистояння видається далеким, а політичний конфлікт думок повернувся до парламенту та громадськості.
Те, що загрожує Україні, вже давно є реальністю у Нью-Йорку (місто на Донеччині) і по всьому Донбасу: нескінченне протистояння. Нью-Йорк знаходиться на передовій з 2014 року, за яким починається «Донецька Народна Республіка», територія, яку контролює Москва.
Стрілянина так і не припинилася повністю. Але мешканці навчилися жити. Завод із виробництва фенолу працював, і з невеликого вокзалу ходили регіональні потяги. Ви могли б поїхати з фронту на роботу до найближчого великого міста.
Це закінчилося з лютого 2022 року, конфлікт більше не тліє, він вирує. Лінія бою мало змінилася. Дивно те, що в Нью-Йорку досі є кафе, аж два.
Тут є клумби, невелика поліклініка (відкрита щоранку) та продуктові магазини, де можна розплатитися мобільним телефоном. Вода є принаймні у центрі. У баптистському молитовному будинку відбуваються служби. Дітей просто нема. Влада наказала їх евакуювати, життя тут для них надто небезпечне.
Навіть у Нью-Йорку, на крайньому східному краї вільної України, представлено весь спектр думок.
Порівняно з 2014 роком Донбас став українськішим, як і вся країна. Україна якщо й поділена, то не між регіонами, а між окремими людьми. Одна бабуся приносить українським солдатам молоко, інша – лаїться їм услід.
Півтори години їзди – місто Слов’янськ. Слов’янськ перейшов на інший бік. Це жваве місто з гарними будинками царської доби. Ви всюди бачите солдатів. Вони сидять у кафе або ходять по ринку з численними військовими магазинами. За кілька євро можна купити нашивки на формену куртку з написами на кшталт «Пекло було повне, тому я повернувся» або силуетом танка «Леопард-2».
Війна принесла у місто гроші. Дев’ять років тому це місто було оплотом лояльних до Москви сепаратистів. Російський фсбшник Ігор Гіркін взяв його під свій контроль у квітні 2014 року всього з 50 озброєними людьми і тим самим (як він пізніше з гордістю заявив) «запустив маховик війни».
У Слов’янську було багато людей, які вболівали за росіян. Усі, хто траплявся їм на шляху, опинялися у підвалі будівлі спецслужби або були розстріляні.
Через дев’ять років настрої в Слов’янську інші. Як і вся країна, Слов’янськ став українськішим. І тут живуть ті самі люди.
У Слов’янську можна зробити два висновки. Перший вселяє надію: це здатність політичної системи реінтегрувати втрачені за цей час території та повернути собі їх мешканців. Місто знаходиться на правильному шляху. Оскільки минулої осені українська армія змогла відкинути росіян на північ від Слов’янська, багато хто з мешканців повернувся. Кафе відчинено, встановлені нові вікна.
Другий інсайт у Слов’янську дає менше надій. Місто процвітає, бо це тилова база армії, розташована приблизно за 25 кілометрів від фронту. Він успадкував цю функцію від колишніх прифронтових міст, нині знесених Росією, таких як довколишній Бахмут. Слов’янськ все також закінчить?
«Тут доведеться звести величезну стіну, як колись на околицях Римської імперії», — каже місцевий житель. «І вступити до НАТО з територією, що залишилася. Боюся, інакше ми програємо у довгостроковій перспективі», – зазначає він.
Окопатися, зайняти оборонну позицію цю, відмовитися від спроб повернути втрачені території – мало хто думає так, як він уголос.
Українське суспільство не ставить під сумнів мету перемоги над Росією. Психологічно це зрозуміло. Той, хто бореться як Давид проти російського Голіафа, має вірити у перемогу, інакше він має залишити бій.
Але керівництво президента Володимира Зеленського породило хибні очікування. У квітні представник президентської адміністрації заявив, що Крим буде взято під контроль за шість місяців, а наступне інтерв’ю може бути проведене там же, на набережній Ялти. Він говорив про «математично обґрунтований оптимізм» з українського боку та ілюзії з російського боку.
Перемога Москви так само малоймовірна, «якби Північна Корея могла перемогти Бразилію з рахунком 7:0 на чемпіонаті світу».
Зараз стає зрозумілим, що контрнаступ не приніс очікуваного успіху і що насувається протистояння на виснаження.
«Майже месіанська» впевненість Володимира Зеленського у перемозі турбує навіть його власну команду, згідно з критичним портретом, опублікованим в американському журналі «Time» наприкінці жовтня.
Письменник Саймон Шустер, який протягом кількох місяців користувався ексклюзивним доступом до команди Зеленського, написав про президента: «Він обманює себе», із розчаруванням каже мені один із його найближчих радників. «Ми не маємо варіантів. Ми не перемагаємо. Але спробуй сказати це йому».
Незабаром після цього командувач армії Валерій Залужний зізнався в журналі Economist, що настала «патова ситуація», позиційний конфлікт, подібний до Першої світової війни. Він недооцінив, які втрати була готова прийняти Росія.
Закид надійшов з адміністрації президента. Зеленський заперечив: “Немає такого поняття, як тупикова ситуація”. А як щодо впевненості у перемозі в армії?
Іван пішов добровольцем на початку конфлікту, але зараз він один із тих, хто хоче мирних переговорів.
«Це психологічно складно. Переговори з Росією не будуть нічиєю: ми втратили надто багато територій та надто багато людей. Це було б визнанням поразки», – резюмує він.
Івана щойно перевели у нову частину у глибинці Запорізької області. Він спитав своїх товаришів, що вони думають про припинення вогню. Він був здивований. «Вони вже воювали у Бахмуті та Ізюмі, деякі отримали серйозні поранення. Кістяк нашої армії складають літні чоловіки із села, в армію не призовають нікого молодше 26 років. І жоден із них не був за мирні переговори! Але при цьому всі казали: я більше не хочу битися. Тепер черга інших».
Сувору позицію Зеленського – жодних переговорів із Росією доти, доки не будуть звільнені всі території, включаючи Крим, – підтримує більшість людей, навіть тих, хто сам втомився від бойових дій. «Закінчити війну без перемоги означало б, що вони даремно пожертвували своїм здоров’ям і даремно загинули їхні товариші», – наголосив Іван. Навіть якби Зеленський захотів, він не міг би просто відмовитись від своєї колишньої позиції. Але знайти необхідних солдатів стає дедалі складніше.
Сучасний «Інтерсіті» з’єднує Слов’янськ зі столицею менш як за сім годин. У кріслах дрімають літні чоловіки у військовій формі. За вікном у вечірній темряві пролітає центральна Україна, поїзд зупиняється на станціях із відомими назвами.
Полтава, де цар Петро I розгромив армію шведів та дніпровських козаків. Миргород, звідки родом Микола Гоголь, який писав російською мовою про свою українську батьківщину і не хотів вирішувати, українець він чи росіянин.
Сьогодні війна потребує ясності. По бортовому телебаченню крутиться рекламний ролик «Українська – мова перемоги!» Телеведучий захоплено розповідає, що, будучи російськомовним, йому вдалося повністю перейти українською мовою лише за півтора місяці. Схоже, він говорить про успішну дієту.
Жінка пропагує зміни словами: “Переможи ворога! Переможи себе колишнього!” Практично можна почути, що Україна стала українськішою після початку конфлікту з Росією. Українська мова знаходиться на підйомі. Цьому сприяв державна політика, соціальний тиск та тисячі та тисячі особистих рішень.
Це мова ідентичності. Досі так було у великих містах Сходу та Півдня і навіть у столиці Києві: українська мова була мовою політики, влади, шкіл, засобів масової інформації та реклами. Але здебільшого можна було почути, як люди розмовляють між собою російською мовою. Останнім часом люди в центрі Києва говорять між собою українською не менше, ніж російською. Але баланс змінюється.
Ігор Терехов, мер російськомовного Харкова, є найвідомішим політиком країни, який залишався публічним російськомовним після російського вторгнення. Харків – друге за величиною місто країни, всього за 30 кілометрів від кордону з Росією. Саме завдяки Терехову місто не було захоплене росіянами у перші тижні. Президент Зеленський навіть оголосив Харків «Місто-героєм України». Проте мера оштрафували за те, що він вів свій аккаунт у Facebook російською мовою.
Нелегко бути мером Харкова, навіть без офіцера мовної поліції, який роздає штрафи із безпечного Києва. Терехов змінив свій аккаунт у Facebook українською. Також в інтерв’ю він раптово переходе на українську, коли постає питання мови. Потім він каже трохи повільніше. «Сьогодні у Харкові набагато більше людей говорять українською мовою, ніж раніше, – каже він. – Щоб показати ворогові, що ми – єдина нація.
Кожен, хто повертається до Києва з Харкова чи Слов’янська, почувається так, ніби приїхав у мирний час. Напрочуд мало військових. На вулицях пробки, кафе переповнені, а коли оголошується повітряна тривога, майже ніхто не пришвидшує кроку.
У нижньому місті, як завжди, обертається барвисто підсвічене колесо огляду. Комендантська година діє лише з півночі.
У Києві війна відходить на другий план, як хвилина мовчання по радіо щоранку чи військові білборди на узбіччях доріг. Протистояння більше не душить місто, як це було на початку вторгнення чи минулої осені, коли було перевантажено протиповітряну оборону. Якщо докласти трохи зусиль, можна на якийсь час забути про неї – навіть якщо нові атаки на енергосистему загрожують із настанням зими.
Мер Віталій Кличко займає свій кабінет у київській мерії, чудовій будівлі сталінської епохи на Хрещатику. На підлозі стоять макети фонтанів, а на стіні висить проект пішохідного мосту для парку на Дніпрі. Це ті речі, над якими Кличко хотів би працювати.
«Протистояння – це виживання», – наголошує Кличко. “Ситуація позбавила мене найбільшого задоволення – модернізувати це місто, привести його до європейських стандартів”.
Коли він асфальтує дороги або укладає нову бруківку, люди кажуть: «Краще ці гроші витратили б на армію». Критика походить і від самого президента.
Здавалося б: оборона Києва та України згуртувала країну. Але за півтора року, що минув з моменту вторгнення, не було жодної зустрічі чи телефонної розмови із президентом Зеленським, каже Кличко. Адже між київською мерією та офісом президента всього кілька сотень метрів.
Україна – це і країна, яка напрочуд єдина у своєму спротиві. І країна, де політичні розбіжності не долаються навіть під час конфлікту.
Кличко бачить, що Україна перебуває на шляху авторитаризму. «Якогось моменту ми перестанемо відрізнятися від Росії, де все залежить від однієї людини», – стверджує він. «Зараз є лише один незалежний інститут, але на нього чиниться величезний тиск: місцеве самоврядування».
Ця тема близька серцю Кличка: він очолює Українську асоціацію міст. У кількох великих містах обраних мерів було знято за рішенням суду – наприклад, популярний голова Чернігова за нецільове використання службового автомобіля.
«У перші місяці війни країна була без лідера, панував відвертий хаос. І мери відігравали ключову роль як лідери громадської думки, в обороні міст, допомоги військовим», – повідомляє Кличко. Але в адміністрації президента вважають мерів «атавізмом» просто перешкодою на шляху централізації владних структур у країні.
Демократія під серйозною загрозою? Кличко мовчить чверть хвилини, ніби готує складну відповідь. Потім він просто каже: так. Але, додає він, «перетворити Україну на авторитарну державу ось так просто практично неможливо». Українці надто волелюбні для цього».
Кличко – не єдиний, хто скаржиться на авторитарні тенденції. «В Україні є рівно дві людини, які приймають усі рішення: Президент Зеленський та голова його президентської канцелярії Андрій Єрмак», – вважає опозиційний політик Олексій Гончаренко. Наразі Гончаренко схожий на актора, у якого відібрали сцену.
З міркувань безпеки засідання Ради більше не транслюються у прямому ефірі, а лише після та пізно ввечері. Гончаренко тепер сам транслює свої виступи, що дуже дратує голову парламенту.
Телебачення також більше не використовується як сцена. З початку конфлікту майже всі канали транслюють стандартну програму новин, в якій критика президента і політичні суперечки – рідкість. І навіть якщо Гончаренко хоче виступити за кордоном, йому тепер доводиться звертатися до голови парламенту за дозволом на виїзд – під час протистояння представникам не дозволяється просто залишати країну. Іноді він не отримує дозволу.
«Керівництву подобається, що немає критики і що воно контролює частину ЗМІ. Звичайно, все керівництво у світі хотіло б цього», – наголошує Гончаренко.
Українська політика перетворилася на свого роду шоу однієї людини. Президент Зеленський звертається до народу у нічних відеозверненнях та користується більшою популярністю, ніж будь-який український президент до нього. За даними опитувань, у жовтні 2023 року три чверті українців досі довіряли йому – парламент набрав жалюгідні 21 відсоток.
Є тільки одна людина, яка так само популярна, як він: начальник армії Залужний. Якби були президентські вибори, Зеленський, безперечно, переміг би на них. І Гончаренко натякає, що вони справді думають про нові вибори до президентського кабінету, щоб скористатися нинішньою популярністю. Навіть незважаючи на те, що чинне законодавство не допускає виборів в умовах воєнного стану, а Зеленський нещодавно заявив, що для виборів «не той час».
Щоправда, деякі депутати Ради вважають, що у стані війни парламент працює краще, ніж раніше. «Нарешті не так багато спамерських законопроектів», – вважає один із опозиційних депутатів. Він має на увазі ті, які більше спрямовані на саморекламу, ніж вирішення проблем.
Конфлікт прискорив роботу. Він прибрав перешкоди зі шляху та створив новий тиск на реформи; раптово наблизив мрію вступу до ЄС. Але протистояння також є приводом та спокусою для того, щоб уникнути реформ.
Тиск на уряд і парламент походить від Заходу, від якого Україна залежить більше, ніж будь-коли. Але воно також походить знизу, від її власного народу. Це обмежує дрейф у бік авторитаризму.
З початку протистояння у Києві стало модно носити футболки із патріотичними написами. На одній із них є напис: «Центр ухвалення рішень». Він висміює риторику Кремля, згідно з якою атаки Росії на Україну спрямовані не на мирних жителів, а на нібито «центри ухвалення рішень» військових.
Але це також має й серйозне значення. Ті, хто його носить, гордо каже: «Зі мною немає диктатури. Я допомагаю ухвалювати рішення».
Чим довше триває конфлікт, тим гостріше постає питання справедливості. Можливо, це найчутливіша межа, яка проходить через Україну: лінія між мирними жителями та солдатами. З одного боку, багато докорів совісті, з іншого – багато гніву. Про це розмірковує відомий адвокат та ветеран Масі Найєм.
У лютому 2022 року він відразу ж записався добровольцем. У липні 2022 року він був тяжко поранений. Коли він прийшов до тями, у нього не було правого ока. Йому був потрібен час, щоб відновити волю до життя.
«Звичайно, важко, коли бачиш мирних жителів, які сидять у кафе у Києві. Іноді я запитую себе: чому бачу тільки одним оком? Чому я втратив нюх? Але він підкреслює: «Це людське бажання – жити і сидіти в кафе замість того, щоб вбивати. Якщо люди в Києві можуть сидіти в кафе, то українська армія добре виконує свою роботу».
Його вразила байдужість, з якою держава відноситься до ветеранів. Те, що ветерани з милицями змушені годинами стояти у черзі за довідкою для незрозумілої бюрократії. Жоден лікар чи доглядальниця жодного разу не поцікавилися, як він справляється після поранення. «І водночас люди пишуть прекрасні пости у Facebook про героїв, які втратили ногу, і про те, що ми всі любимо військових».
Найєм заснував організацію з підтримки ветеранів. Але сам він продовжує воювати в армії. І він один із небагатьох людей в Україні, хто без ілюзій говорить про дуже, дуже тривале протистояння.
«Ми не переможемо за рік і не переможемо за два роки. І я їх здивую: ми не переможемо і за п’ять років». Це пролунало похмуро, але насправді все було не так. Якщо конфлікт триває довго, то й життя не можна відкладати на повоєнний час. «Ми маємо навчитися бути щасливими навіть у цей час».
