На саміті Організації Північноатлантичного договору, що відбувся цього тижня у Вашингтоні, Україна по праву була в центрі уваги. Як свідчить комюніке зустрічі, у 75-річного альянсу є безліч інших нагальних проблем: на Близькому Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, в кіберпросторі та інших місцях.
Однак, пише у своїй статті для Bloomberg колишній верховний головнокомандувач союзними військами НАТО Джеймс Ставрідіс, порівняно мало уваги приділяється зоні геополітичної конкуренції, яка незабаром може стати осередком конфлікту: Арктиці. Росія просувається на північ, і меншою мірою це стосується Китаю. Що слід врахувати НАТО, дивлячись на полярний регіон?
Росія – найбільша прибережна держава Північного Льодовитого океану, що займає близько половини його берегів. Інша половина поділена між США, Канадою, Данією (Гренландія – її залежна територія), Ісландією і Норвегією. З нещодавнім додаванням Швеції та Фінляндії до НАТО входять сім із восьми країн, що мають територію за Полярним колом.
Єдиною країною, що не входить до НАТО, є, звісно ж, Російська Федерація, і президент Володимир Путін реалізує найактивнішу і найпослідовнішу арктичну програму. Москва розширює і оновлює свій і без того значний флот криголамів: за останні чотири роки росіяни ввели в експлуатацію три нові атомоходи, і ще щонайменше три перебувають на верфях.
Але у світі НАТО вся увага прикута до будівельних випробувань абсолютно нового бойового криголама, дуже вражаючого “Івана Папаніна”. Цей російський військовий корабель, який є дизель-електричним, а не атомним, як очікується, буде повністю готовий до кінця цього року. За ним підуть ще два кораблі того ж класу.
Попередні російські криголами, як і їхні “колеги” з НАТО, були по суті неозброєними і призначалися для досліджень, супроводу торговельних суден і базових “операцій присутності” (демонстрація прапора і можливостей). Але ці нові бойові криголами володіють значним наступальним потенціалом, включно з 76-мм скорострільною гарматою (аналогічною тій, що стоїть на американських фрегатах) і пусковими установками для протикорабельних і крилатих ракет наземного базування. Це серйозні бойові кораблі вагою 9 000 тонн, приблизно як американський есмінець з керованими ракетами класу Arleigh Burke.
Таким чином, у росіян скоро з’явиться бойовий корабель, здатний пробиватися крізь крижаний покрив практично в будь-яких зимових умовах. Єдиними кораблями, порівнянними за криголамними характеристиками, є норвезькі кораблі класу Svalbard, але вони не мають наступального бойового потенціалу.
У ВМС США немає криголамів. Старовинне судно берегової охорони Polar Star, введене в експлуатацію 1976 року, перебуває на верфі в режимі життєзабезпечення. Програма берегової охорони з будівництва полярного сторожового корабля нового покоління неодноразово відкладалася і значно перевищувала бюджет, і очікується, що судно з’явиться не раніше кінця десятиліття.
Китай, незважаючи на відсутність арктичної присутності, проте будує криголами. У Пекіна є три середніх судна – найновіше з них класу Ji Di вагою майже 6 000 тонн – і четверте на підході. Хоча вони класифікуються як дослідницькі судна, ми знаємо, що Пекін рідко обходиться без військових мотивів. У будь-якому разі, нові кораблі – це чіткий сигнал про те, що Путін і китайський лідер Сі Цзіньпін активізують співпрацю на задньому дворі НАТО.
До їхніх спільних планів може входити створення загрози глобальним ланцюжкам поставок, які цілий рік відкриваються в крижаній шапці, що тане; проведення місій спостереження та присутності в Північному Льодовитому океані; отримання цінного тактичного досвіду, зокрема й координації з підводними операціями китайських і російських атомних ударних підводних човнів; та обстоювання російських територіальних претензій на розвідку нафти й газу в спірних зонах.
Що ж робити НАТО? Нова арктична стратегія має спиратися на чотири стовпи.
По-перше, альянс має скористатися перевагами приєднання двох нових країн, що володіють значним арктичним досвідом. Швеція та Фінляндія є членами Арктичної ради – неурядової організації, яка опікується всіма аспектами того, що канадці називають “Високою Північчю”. Збройні сили обох країн мають багатий досвід дій в умовах сильного холоду. Швидка інтеграція шведських і фінських сил і засобів, а також їхнього політичного впливу в Арктичній раді – ключовий момент.
Далі йде створення бойового криголамного потенціалу альянсу. США мають розпочати реалізацію програми створення катера полярної безпеки і розглянути можливість переобладнання деяких есмінців ВМС у корпуси з “льодовим загартуванням”. Канадці, чиї витрати на оборону є одними з найнижчих у НАТО, повинні спрямувати ресурси на розвиток арктичного морського потенціалу. Як мінімум, вони повинні покрити крижаною кормою свій новий клас із 15 запланованих надводних бойових кораблів.
Третій елемент – спостереження, навчання і патрулювання. Поки країни-члени проводять епізодичні операції, вони повинні почати думати про Арктику так само, як про Середземне або Балтійське моря, де є постійні флотилії, готові вести постійні бойові дії. НАТО слід проводити навчання принаймні щорічно, приймаючи Норвегію і Канаду на їхніх найпівнічніших базах. Супутникове покриття регіону також потребує поліпшення.
Нарешті, НАТО необхідно перебудувати свої плани дій у надзвичайних ситуаціях і планшетні навчання. Альянс регулярно розробляє і тестує нові стратегії щодо захисту країн Балтії та Польщі від Росії; йому необхідно зробити це і щодо арктичних надзвичайних ситуацій. З особистого досвіду я знаю, що на розробку, перевірку і затвердження цих планів оборони йдуть роки.
Коли десять років тому я був командувачем військами НАТО і висловлював свої побоювання з приводу Арктики високопоставленим канадцям, вони говорили мені, щоб я розслабився, що це “Висока Північ, але низька напруженість”. Один із них пожартував, що якби росіяни напали на Канаду через Арктику, то “ми б у підсумку провели для них пошуково-рятувальні роботи”. Можливо. Але це було задовго до вторгнення Путіна в Україну і його просуванню бойових криголаміи. Арктичні можливості Росії більше не є приводом для жартів.