Не бійся

 

Він називав його «Мауглі». Йому було 20. Або 40. Кримське сонце так висушило і закоптило його шкіру, що важко було визначити вік і якого він роду-племені: мешканці Південної Індії легко прийняли б його за свого. «Мауглі» водив мого приятеля крутими стежками мису Меганом і ніс якусь ахінею про зелених людей, що ховаються у його надрах та часом виходять назовні.

 

У 12 років він втік з дому. Бо мати пішла до іншого, а той був алкоголиком. Усю зиму він ховався поміж скель. Часом зривався сніг. Як хлопчисько вижило взимку без їжі та допомоги, які жахіття ввижалися темної ночі у завиваннях східного вітру – не знає ніхто. Але досвід йому придався – тепер він водив тут туристів.

 

Часом проводир у капцях зникав з поля зору і за кілька хвилин з’являвся знову, наприклад, із упущеним у прірву пластиковим килимочком в руках.

 

– Слухай! – Ті капці вразили мого приятеля. – Але ж так можна впасти!

 

– А навіщо ти ТАК думаєш? Так думати не можна! Як подумаєш – так і буде. Не можна боятися!

 

 

Кажуть, дитяча жадібність – то від страху. Дитина боїться лишитися голодною. Первинні інстинкти. Так само дитина боїться темряви, бо та ховає небезпеку. А наша підсвідомість, хоч і сформувалася двісті тисяч років тому, пам'ятає про це навіть у ХХІ столітті.

 

Моя дорога бабуся завжди мала запас: ящик мила і ящик солі. І сірників – у такій кількості, що вистачило б на кілька років. Вона пережила війну і знала, що сіль, сірники та мило – то валюта, часом стабільніша за паперові гроші та золото.

 

Луі Віттон, Майбах і Верту – всі ці коштовні аксесуари українських нуворішів мають таку саме природу, що захована дитиною цукерка чи моєю бабусею – ящик мила.

 

«Скільки «Лексусів!» – професор Тадеуш Кшонсток не приховував здивування, крокуючи київськими вулицями. Дороги у Польщі кращі, а машини гірші. В Україні навпаки. Та причина не у дорогах, а в людях: у Польщі заможні не бояться їздити С-класом. В Україні «крута» тачка – то не тільки коштовна забавка, капітал та перевага на дорозі. Це ще компенсація комплексів чи/і ознака статусу. Така машина – прояв соціальної мімікрії. Щоб тебе не чіпали, треба, щоб тебе боялися. Як це пояснити польському колезі?!

 

 

Так спрацював наш неприродній відбір. Протягом ХХ століття страх став однією з базових складових української культури.

 

Страх породжує недовіру. Від недовіри в Україні ростуть тільки паркани. І йдеться не тільки про шестиметровий паркан президентського Межигір’я. Паркани звичайних мешканців моєї рідної Слобідчини з кожним роком також стають усе вищими.

 

Страх породжує несмак. Бо, з точки зору архітектури, за тими парканами можна побачити кладовища будматеріалів – українці і в архітектурі своїх осель залишаються конформістами і бояться виокремлюватися.

 

Страх зупиняє поступ. Україні потрібні зміни, а виборці вимагають стабільності.

 

Страх став економічним чинником. Від недовіри знецінюються гроші. Паніка на валютному ринку і подвійне падіння гривні у листопаді 2008 році – хіба не є прямим наслідком такого страху, недовіри до дій власної держави?

 

 

Народні депутати у масі своїй живуть «депутатськими комунами» у відомчих будинках або за високими парканами Козину та Конча-Заспи, лікуються не у районній лікарні, а в урядовій Феофанії, відпочивають у закритих санаторіях і вважають за принизливе пересуватися громадським транспортом.

 

До перевіреного варшавського «Запічку» завітала усміхнена пані і вже здалека замахала моєму приятелеві: «О, Тадеуше, що журек тут їсте?! Але ж тут треба замовляти вареники!» Тадеуш представив мене Ірені Ліповіч – польському омбудсменові. А я у цю мить намагався собі уявити Ніну Карпачову у «Пузатій хаті». І у мене нічого не виходило. Український прем’єр Азаров на відпочинку плаває у відгородженому тільки для нього кілометровому пляжі у той час, коли Кемерона відмовляються обслуговувати у тосканському ресторанчику, не впізнавши у ньому британського прем’єра.

 

Український президент Янукович без охорони не ходить навіть до туалету Ради Європи. Українські можновладці створили світ, герметично ізольований від «звичайних людей». Це покоління політиків просто боїться.

 

Ця генерація досі не компенсувала травми голодного радянського дитинства. Звідти – їх дитяча жадібність, їх марнотратство. Бо пережита бідність (не так матеріальна, як духовна) породжує як потяг до золотих змішувачів та яшмових унітазів, так і страх все це втратити.

 

Бо в їхній пострадянській свідомості нема інших цінностей. Прийнявши християнську обрядовість і символ віри, пострадянські покоління не усвідомили, що у часи Нового Заповіту дві головні заповіді – любити і не ­боятися.

 

Йдеться не лише про політичну верству. 75% українців толерує хабарництво. Українці заряджені ірраціональним негативом, що легко побачити на будь-якому інтернет-форумі.

 

Вони заряджені ірраціональною недовірою одне до одного, і щоб відчути, не треба відвідувати засідання Верховної Ради, профспілкового комітету чи мешканців будинку. Досить вийти на вулицю і посміхнутися незнайомцю. У Лондоні чи Варшаві у більшості випадків вам посміхнуться у відповідь. У Києві чи Харкові ваша посмішка радше зустріне косий і підозрілий погляд.

 

Екстремальні умови нашої історії протягом чотирьох поколінь виховували страх і недовіру. Тому страх – найбільша небезпека для України. Бо як усі гріхи людини, так і всі вади суспільства – від страху.

 

За десять місяців до 20-ї річниці української незалежності зустрілися два відомих публіциста: український – Микола Рябчук і польський – Марчін Войчеховський. Марчіну було цікаво почути думку Миколи про українські перспективи. А якими виглядали польські?

 

 

Тодішні дитячі страхи польської державності мали інший характер, ніж теперішні українські, і були пов’язані із надлишком патріотизму, сп’янінням від вимріяної незалежності і страхом її знову втратити.

 

Страх проривався гнойниками переворотів, експериментами над конституцією, політичними вбивствами та створенням концтабору для незгодних – Берези Картузької.

 

Міжвоєнні польські уряди боялися надати більше прав українській меншості та виховали цим радикальних українських націоналістів. Суспільство боялося правди, тому болісно несподіваним був початок війни.

 

Для того, щоб вилікуватися від дитячих страхів, Другій Речі Посполитій знадобилися втрата незалежності, перетворення на радянського сателіта на 50 років – аж до «Круглого столу» у 1989-му.

 

22 жовтня 1978 року поляк Кароль Войтила став Папою Римським. «Не бійтеся!» – сказав Ян Павло ІІ того дня. Він просив своїх вірних відкрити двері Христу і його спасительній владі, відкрити кордони економічних, політичних систем і цивілізаційних напрямків. А то прохання прозвучало як заклик до опору авториторизмові.

 

Папа говорив про те, що людина сьогодні надто часто не знає, що у ньому є. Йшлося про часточку вищої суті у кожній людині, а звучало – як нагадування про внутрішню силу кожного. Він казав про те, як часто людину охоплює зневіра і непевність щодо сенсу власного життя, а то звучало як заклик до змін: «Не бійтеся!»

 

Наступного року Ян Павло ІІ вирушив до «паломництва» рідною Польщею – і скрізь повторював це «Не бійтеся!»

 

«Слухай, Анджею, – у голосі Барбари Шацької, соціолога, яка досліджувала історичну пам’ять поляків, бриніло здивування. – Що це може значити: Пілсудський раптом став найбільш популярною фігурою серед інтелігенції?» «Буде революція!» – пожартував колега. За кілька місяців вибухнула «Солідарність». Люди почули те «Не бійтеся!»

 

Але знадобилося 10 років, щоб лідери «Солідарності» прийшли до влади і провели необхідні реформи. А потім іще 10 років, щоб ці реформи принесли свої плоди, а нові покоління перестали боятися.

 

Нещодавній винахід Ганса Росліна – «статистичний «Діснейленд» ресурсу Gapmider World – дозволяє проілюструвати цю різницю у розвитку України та Польщі. Графік враховує лише два показники – середню тривалість життя та середній дохід на душу населення. Але то два найважливіші показники – здоров’я і добробут. І цього цілком досить, щоб оцінити прогрес, стагнацію або зворотній прогресу напрямок руху.

 

Останні 20 років Україна тупцює на місці. Польща натомість вирвалась з кризи на початку 90-х і впевнено рухається вгору.

 

І виходить, що українців від поляків відрізняє тільки одна річ – дитячий страх перед змінами. Хоч якось соромно у 20 років боятися темряви – дитячий вік України давно минув. А зі страхами можно боротися тільки у один спосіб: їх треба усвідомити і перестати боятися.

 

 

«Мауглі» зацікавлено спостерігав, як мій приятель разом зі своїми супутниками раз по раз намагалися прикурити. Свіжий морський вітер перемагав усі найхитріщі способи укрити від нього той вогник... «Ви боїтеся, що він погасне, правда ж? Не можна боятися!» – з цими словами «Мауглі» забрав запальничку і висік іскру.

 

За мить вогонь запалав у простягнутій руці, ніби вітру і не було. І так ще кілька людей у цьому світі повірили в чудо.