Обіцянка – справді цяцянка. Особливо, якщо вона звучить з керівних вуст. Усю нинішню весну чиновники всяких рівнів обіцяють селянам і цукрозаводчикам, що цього року в Україні з цукром буде усе гаразд. Бо у Бразилії літо засушливе, окрім того, цукрова тростина там йде на біоетанол. У Австралії – пожежі... Словом? закордонного квотованого цукру не буде, а свого у минулому році вироблено 1,5 млн тонн, при потребі 1,9... Тобто, цукор буде в ціні, від чого виграють, мовляв, і власники заводів, і ті, хто вирощує буряк. Однак, з усього видно, нинішнього року в області посіяно буряків менше, ніж у минулому, а з 9 цукрових заводів працюватиме всього шість. ШАНТАЖ
Від цього виступу фермера, котрий приїхав на галузеву нараду до обласного управління агропромислового розвитку із Змійова, пахло легким шантажем.
− Нинішньої осені я буду здавати буряки за ціною затрат, а не рекомендованою Кабміном, – відрізав він. – Везтиму буряк тому, хто запропонує найкращі умови. Моя ціна – 400 гривень за тонну... Інакше пущу урожай на добрива.
Мабуть, у залі дехто посміхався у вуса: мовляв, чоловіче добрий, та раніше заводи купували буряк по 170 гривень за тонну, а в минулому році – по 220 грн, і всі були раді, а ти – по 400... Та світова ж криза на вулиці!
Проте у фермера був власний гіркий досвід, підкріплений економічними розрахунками. Якщо продавати буряк по 220 гривень за тонну, то виручить на гектарі 6600 гривень, коли затрати (за підрахунками інституту буряківництва) – 7 тисяч. Чи варто займатися буряком? Проте він посіяв 900 гектарів цього року, аби закуплена у кредит техніка не простоювала.
Криза. Вона у головах чиновників, а не на полі. І багато вже років. То кажуть, що вигідно сіяти гірчицю, то – ріпак, то – буряк. Отож посіяв зміївський фермер у 2007 році 500 гектарів цукристих, взяв кредит 6 мільйонів гривень. Адже без сучасної техніки високих урожаїв не бачити. Тепер от ледве «викашлює» цей кредит.
Інші фермери закивали головами: заводи, окрім того, що платять мало, своєчасно не розраховуються, державної допомоги ніякої.
У Харкові під час свого візиту прем’єр-міністр Юлія Тимошенко пообіцяла селянам дотацію – по 750 гривень за кожен гектар посіяного буряка. Утім, кошти надійдуть аж у червні, а потрібно їх мати (хоча б половину) коли ореться, сіється, а не тоді, коли вже зеленіють сходи. Хоча і за це спасибі.
Але чи кожен їх отримає? Згаданий зміївський фермер ось вже 3 роки не може зареєструвати людські державні акти на землю в кадастровому центрі. Дописочки, додатки – кожен раз видумують чиновники щось нове. А без реєстрації немає і дотації.
Словом, 400 гривень – і крапка.
ЗАМКНЕНЕ КОЛО
Відомо, головний ворог багатьох фермерів – цукрозаводчик. Мовляв, сільгосптоваровиробник здає сировину, везе її власним транспортом, кредитуючи заводи таким чином, а вони невчасно розраховуються. У дечому скаржники праві.
На думку начальника головного управління агропромислового розвитку Михайла Жорника, зменшенню посівних площ в області сприяли негативні взаємовідносини сільськогосподарських підприємств з цукровими заводами. Значна частина господарств протягом багатьох місяців не можуть отримати кошти за здану ще у 2008 році продукцію. Найбільші боржники – ПВФ «Сантал Д», Савинський та Куп’янський цукрові заводи.
Свого часу багато цукрозаводчиків думали лише про прибутки. Заробляли вони непогано, але не вкладали кошти в модернізацію підприємств. Не розраховувалися з фермерами, з власними працівниками теж поводилися не по-людськи. Тепер мають проблеми зі спеціалістами й виробництвом цукру на старому енергозатратному обладнанні. Особливо коли ціни на енергоносії стрибнули вгору, прибутки знизилися майже до нуля. Отож часто розраховуватися з товаровиробниками нічим.Так чи інакше, виходить замкнене коло: не платиш за буряк – його менше вирощують, менше сировини – знижується рентабельність. Минулого року Куп’янський цукровий завод отримав удвічі менше буряку, ніж потрібно для рентабельної роботи. Тепер він стоїть і навряд чи почне діяти.
Свого часу в області працювало 11 цукрових заводів, потім їх стало 9, нинішнього року працюватиме 6.
Навіть успішним заводам виживати не просто, коли потрібно наперед платити за енергоносії, не знаючи досьогодні ціни, коли в країні відсутній ринок цукру. Зважте, на кілька десятків українських цукрозаводів – 600 фірм, які продають, як колись казали, «солодке золото». І спроби створити цей ринок, запровадивши ліцензування, наштовхуються на спротив депутатів.
Яка перспектива? У республіках Прибалтики власні цукрові заводи порізали на металолом. Тепер кілограм цукру там коштує, в перерахунку на наші гроші, 9 гривень.
ПОШУК ЯНГОЛА
Голова асоціації виробників цукру Юрій Ільченко вважає, що за оптової ціни не те що 9, а 4,5 гривень за кілограм цукровиробництво було б прибутковим навіть без дотацій. Справді, тоді б цукрозаводи могли дорожче купувати буряк, а фермери отримали б гроші, за що сіяти, обробляти та збирати його. Однак тоді карколомно зросте й ціна на цукор для кожного українця... А це вже соціальна проблема і навіть політична, якщо врахувати, що вибори «на носі».
Щоправда, ситуація на ринку цукру вже сьогодні напружена. Він росте в ціні, радуючи товаровиробників і засмучуючи покупців. Донедавна ціна була стабільною, адже фермери, щоб купити пальне і міндобрива, викинули на ринок сякі-такі запаси. Тепер викидати нічого. Хіба що ті 46 тисяч тонн, закуплені Аграрним фондом для цукрової інтервенції.
Власне, це тимчасові заходи, а потрібно думати про перспективу. Думаю, що тут знадобився би досвід Первухінського цукрового заводу, який входить в п’ятірку кращих цукрових підприємств України. Там можуть похвалитися найвищим в області процентом виходу цукру. До речі, інвестор підприємства – Харківська кондитерська фабрика.
Щоб мати сировину, вона наперед фінансує сільгосптоваровиробників, які сіють буряк. Причому, «живими» грошима. А фермер вже сам вибирає, яке насіння купити – чеське чи французьке.
Отож на цей завод везуть буряк із Сумської області – 20 відсотків загального об’єму.
Колись на Сумщині працював 21 цукровий завод, тепер – жодного. То щоб у нас так не трапилося...
РЕЗЮМЕ
Воно, можливо, в тому, що ми не маємо, на жаль, чіткої програми розвитку цукрової галузі. Починаємо щось робити, коли грім вдарить. Було при Кучмі, що з 192 заводів залишився 121... Прийняли закон про виробництво і реалізацію цукру – ситуація стабілізувалася.
Сьогодні інша криза, зумовлена не лише низькою ціною на цукровий буряк та цукор, а й кредитуванням галузі. Тепер навіть тим заводам, які хотіли мати добрі стосунки з фермерами, кредити дають навіть не під 18 відсотків, а щонайменше під 30. І то їх не оформиш, адже цукор в заставу ніхто не хоче брати.
У цій програмі, мабуть, потрібно також диференційоване ставлення до фермерів. Не всі вони янголи. Скажімо, давати дотацію не за гектар, а враховувати врожайність. Комусь – 750, а іншому, можливо, – 2 тисячі гривень. А того, хто знущається над землею, позбавляти права господарювати. Є ж у нас господарства у сівообороті яких 40 відсотків посідає сонях. Який буряк там виросте?
Леонид ЛОГВИНЕНКО. Главное™