"Ми видавлювали московитів з нашої землі міліметр за міліметром, будували бліндажі, до кривавих мозолів нарили траншей в Донецькому кражі, а тепер нам наказують залишити позиції…",- каже помічник гранатометника СПГ-9 Таня з позивним "Зомбі".
СТРІЛЯТИ МОЖНА БЕЗ КОСМЕТИКИ
Це вже пізніше, коли бойові побратими Тані дізнаються про той випадок з її цивільного життя, коли вона майже стекла кров’ю і булавважай мертвою, а потім дивом ожила, їй дадуть позивний “Зомбі”.
Іншими словами живий мрець. А перед цим її називали “Лісовиком”, тобто істотою з української міфології, старшою над лісовими створіннями. Пригадуєте “Лісову пісню” Лесі Українки?
МАВКА В ЗЕМЛЯНЦІ
Однак історія цього, першого позивного, не скільки романтична як трагічна.
Почалася вона в селі Івашки, що під Золочевом на Слобожанщині, на кордоні з Росією, де Таня народилася. Уважається, що дитячі роки найщасливіші, однак у дівчинки склалося все інакше. Життя і від народження не було у неї солодким, а коли мати покинула батька й вийшла заміж за його друга, то й зовсім стало нестерпним. Не раз рідна ненька її лупцювала, особливо тоді, коли вона, шукаючи захисту, втікала до батька.
Траплялося, що мати виганяла дівчинку на вулицю. Тоді Таня йшла до лісу, де якось натрапила на землянку часів війни. Бувало проводила там по кілька днів. Харчувалася тим, що знаходила між дерев, а пізніше навчилася
робити й ставити петлі на зайців. Бувало, що гризла сиру зайчатину… Тепер зрозуміло, чому її звали “Лісовиком”, тобто духом лісу.
– Мене іноді запитують чи не важко, мені жінці жити в бліндажі,- говорить вона,- той хто в дитинстві мав таку долю як я, хто жив у лісовій землянці й знає, що таке голод, того бліндажем не злякаєш.
Усе продовжувалося доти, поки батько не забрав Таню до себе. Жили з батьком душа в душу. А господарство яке тримали! Загинайте пальці: 6 кіз, 6 свиней 10 курей, 20 качок, 50 кролів. Батько навчив її навіть косу тримати, бо трави для кролів потрібно ого-го.
Батько багато вмів, бо працював будівельником. Усі вміння передав доньці разом з характером. Він у неї твердий, чоловічий, розбишакуватий. Коли дівчина летіла по Івашках, мов парубок, на батьковому чорному мотоциклі “ковровець”, то поважні сусідки хитали головами вслід: дивись, мовляв, що виробляє ця шибайголова.
Не дивно, що маючи такий характер, по закінченню восьмирічки вона пішла вчитися в ПТУ на електро-газо-зварювальника. У групі з 30 чоловік вона з дівчат була лише одна. Бо професія, справді, не зовсім жіноча, але до душі саме таким як вона. Половиною хлопців дівчина, звісно, верховодила, а з половиною воювала. Тими, хто називав її селючкою й погрожував вижити з училища.
– Що ви здатні без села, казала,- без нього, хто вас годує?
КОМУ ЯКА ДОЛЯ
Звісно, добре було би написати далі так: врешті-решт доля таки посміхнулася Тетяні. Справді після закінчення ПТУ вона влаштувалася на завод. Працювала зварювальником, машиністом крана на заводі підйомно-транспортного обладнання. Майстер дуже її поважав не лише за трудящі
руки, а й правдивий характер. Коли вона звільнялася з заводу, аби переїхати на Донеччину, то він разів десять кидав ручку, не хотівпідписувати заяву. А тоді, коли побачив, що його зусилля марні, то махнув рукою. “Якщо передумаєш,- сказав,- то я буду радий поверненню.”
А що тут передумувати – почалася війна. Вона продала свою стару дерев’яну хату, мотоцикл “Иж”, взяла доньку й поїхала на Донбас у той час, коли біженці навпаки полишали його. Гроші віддала хлопцям на берці і
бронежилети та іншу амуніцію, бо тоді цього добра нашим ой як не вистачало. Власне, в одне з містечок Донбасу, поближче до зони бойових дій, але на мирну територію, вона переїхала, аби допомагати цим хлопцям.
Працювала на двох роботах: у фермерів збирала ягоди й доглядала садженці, в містечку зварювала каруселі для дитячих майданчиків… Грошіпотрібні були не лише на те, аби ставити доньку на ноги, а й допомагати нашому війську.
Вона також хотіла піти на фронт, але доньці, яку вона вирощувала без чоловіка, потрібно було вчитися в школі. Опісля, коли Валерія закінчить школу й професійний ліцей, вона вирушить до військкомату.
– Не хочу, аби над моєю домівкою майорів триколор,- коротко пояснила вона воєнкому, коли той запитав про мотивацію.- Нехай я народилася в “совку”, але моя дитина повинна рости вільною.
ПАНІ “ЗОМБІ”
Ось вже рік Тетяна на війні. Точніше спочатку був навчальний центр“Десна”. Хлопці коли побачили худеньку жінку в касці на два розміри більшій, побилися об заклад, що від “бронека” вона переламається. Не переламалася. І коли стріляла, клала мішені, а каска насувалася на очі, й
коли бігла крос… Коли ж побачили, що на одне з занять вона тягне на собі три бонежилети, які важать разом 42 кілограми, а зверху ще й три автомати, при тому, що її власна вага не перевищує 50 кілограмів, то змогли лише вимовити:
– Справжній тобі зомбі.
Її бойовий побратим з позивним “Морячок” уважає, що, в принципі, жінкам на війні робити нічого. Воювати, каже, повинні чоловіки, а жінки дітей виховувати, за господарством наглядати. Але що поробиш, коли такі часи настали: чоловіки бабіють, жінки мужніють. Дійшло до того, що кожен третій з’язківець у ЗСУ сьогодні жінка. Служать вони тепер кулеметниками, найперами і навіть танкістами при тому, що доводиться мати справу з танковими акумуляторами вагою кілограмів 75.Таня – помічник гранатометника. Станковий протитанковий гранатомет
СПГ- 9, який ще називають “сапог” річ також важкенька, однак дуже потрібнана війні. Відтоді, коли згідно мінськими домовленостями відвели важку артилерію на 30 кілометрів від лінії розмежування, він – основна дозволена артилерія на передовій. Коли росіяни можуть собі дозволити підступно і з танків постріляти, й важкою артилерією накрити наші позиції, ми можемо відповісти їм “сапогом”.
“Зомбі”, як помічник гранатометника поки що подає реактивні гранати та заряджає ці “постріли” в “трубу” з казенної частини. Однак, як запевняє “Морячок”, Таня може й сама наводити СПГ точно в ціль. Аби в разі потреби вона змогла замінити побратима поруч. А ще “для душі” вона може стріляти з автоматичного гранатомета АГС, та кулемета ПКМ, якого ласкаво називають іменем героя мультика – “покемоном”.
– Вони, жінки, у першу чергу для мене військовослужбовці,- каже “Морячок.- На війні немає чоловіків і жінок. З пом’якшень для дівчат хіба що окремий бліндаж та ще те, що хлопці намагаються краще теплити плівкою для них землянку. Оце і все.
– Ви знаєте, стріляти у ворога можна й без косметики,- погоджується з ним Таня.
І чоловіки, й жінки – вони тут всі побратими. На війні їй всміхнулося доля, адже вона тут знайшла свою другу половикну – мінометника Володю, справжнього чоловіка, якого на третій день донька Валерія назвала батьком.
А от з родичами в селі в неї не склалося. Нещодаво коли вона приїхала у відпустку, хтось з родичів зкстрів її словами:”О, вбивця приїхала”.
Їй стало боляче.
– Після таких слів, я вас знать не знаю,- лише й сказала.- Якщо вам так хочеться до Путіна, допопоможу зібрати валізи.
І повернулася на передок, де сантиметр за сантиметром вони відтісняли до кордонів з Росією, Ростовської області окупантів, окопувалися, будували біндажі, а зараз їм наказують миритися з ворогом.