Після виступу спілкуємось із розвідниками. Пару місяців тому передали їм одну недешеву річ. Тепер вони запрошують до себе в гості. Виїжджаємо з сутінкового скрижанілого міста, звертаємо бічною дорогою. Їхати важко, машина пробивається ледь помітною колією. Зате чужих тут не буває – не проїдуть. Лінія розмежування близько, хоча в сутінках її, ясна річ, не видно. "Ось там", – показує командир кудись у темряву й розповідає, хто напроти нього стоїть – з назвою батальйону, кількістю особового складу, кількістю техніки. Навіть відео показує. На відео війна зовсім не схожа на війну з інформаційних повідомлень – більш правдива, більш жорстока. Мабуть, таку війну по телевізору дійсно не варто показувати. Хоча, а що показувати варто?
У військових обжитий чоловічий побут. Схожі на полярників, які живуть у своєму світі своїм життям, мало зважаючи на присутність десь за спиною "великої землі". Та й до війни ставляться, як до роботи – без позування та геройства. Шевченко на стіні, багато зброї в кімнатах. Дуже різні люди – і за віком, і за географією. Домовляємось про наступну зустріч, вибираємось на трасу. Сутінки обступають, траса порожня. В найближчому містечку про війну нагадують хіба що побиті осколками металеві ворота, за якими тьмяно світяться телевізори у вечірніх вікнах.
За ці майже п'ять років справді багато чого змінилось. В 2014-му вздовж лінії фронту майже фізично відчувався запах горілого й нагадувало все це велике живе попелище, в якому хтось відчайдушно намагався знайти хатні речі. Сьогодні лінія фронту схожа на шрам, який устиг затягнутись – якщо не надто придивлятись, то й не помітиш. Присутність розвідників непомітна, на те вони й розвідники, а загальні події війни назовні проектуються залежно від редакційної політики чи твоєї особистої френд-стрічки. В цьому сенсі за роки війни не змінилось нічого – військовими так само прикриваються політики напередодні виборів (які в нашій країні видаються перманентними), на військових посилаються громадяни в своїх дискусіях, на військових розраховують, зрештою, активісти. Теза про те, що ось, мовляв, військові повернуться й наведуть порядок у корумпованому Києві, звучить уже не так переконливо – за цей час, здається, більшість із нас зрозуміли, що військовий у тилу в плані впливовості та беззахисності мало чим різниться від кожного з нас. Припускаю, в більшості випадків військові теж це розуміють, тому, повертаючись додому, на штурм Верховної Ради не йдуть: хтось згадує свою мирну професію, хтось навпаки – повертається на фронт, хтось знаходить собі місце в політиці. Вірніше – при політиках.
Стає їх дедалі більше, війна пропускає крізь себе все більшу кількість громадян та громадянок, чиїм спільним досвідом тепер на решту життя залишиться вдивляння у вогкий зимовий морок Донбасу, яким пролягає невидима лінія фронту.
Іноді думаю – як багато їх трапилось бачити з літа 14-го. Дуже різних – різких і непримітних, юних і недоречно поважного віку, агресивних і дивовижно стриманих, радикально налаштованих і помірковано спокійних. Східняки, кияни, галичани, закарпатці – та фактично вся Україна, що проривалася в розмовах то акцентом, то співом, то спогадами. Мотивовані, ображені, дезорієнтовані – кожен зі своєю історією, кожен зі своєю хронікою війни. З кимось із них потім доводилось перетинатись, більшість просто лишились у пам'яті. Хоча все одно, час від часу доводиться чути – бачились у Щасті, зустрічались в Авдіївці.
А головне – як багато їх далі лишається тут, нікуди не йдуть, не залишають своєї війни, тримають лінію фронту, розчиняються в сутінках – до наступної зустрічі, до наступної розмови. Прийде час – вони обов'язково про все розкажуть. Було б лише бажання їх почути.