Найстрашніше на війні, коли рідний батько тебе називає фашистом.
Під Першотравневим, біля Попасної, батарея, де служить Олег Винниченко, накрила вогнем цілий мінометний підрозділ сепаратистів. Про це повідомили чи не всі ворожі радіостанції й телеканали. Подія навіть для цієї позиційної війни непересічна: всього одним залпом на той світ відправили батарею противника — з 52 чоловік вижило усього п’ятеро душ.
СНИ І РЕАЛЬНІСТЬ
Після цього залпу, коли на замкомбата Олега Винниченка та його хлопців якісь «білі відьми» оголосили полювання, батареї видали додатково, поза штатним розписом, два ручних кулемети та снайперську гвинтівку. Сепари якимсь чином дізналися, що це Олег тоді їх «вирахував» і прагнули відомсти. Залп, виявляється, дали якраз тоді, коли найманці зібралися обідати. Там, біля мисок з борщем і кашею й наздогнала їх смерть… Коли я запитую Олега, чи не сняться йому вбиті, він відповідає: «Вони мені відіснилися ще в Афганістані».
Для нього ця війна вже четверта.
– Це не мій Олег,– сказала мати, коли поглянула йому у вічі після Афганістану.
Він і справді був не тим розбишакуватим і легковажним хлопцем, яким його призвали з Єнакієво у вісімдесят шостому. Кричав уночі, скрипів зубами, бився. Особливо скаженів, коли хтось у нього ставав за спиною. Такому в цивільному житті важко призвичаюватися, отож Винниченко залишився на понадстрокову прапорщиком. У цьому званні воював у Карабахі, розбороняючи вірменів та азербайджанців. Там його й контузило. Контузія, як не дивно, поставила мізки на місце: страхи пропали, зникла роздратованість, а головне, що засинав він сном безвинного немовляти.
– Олежку, синочку, отепер ти став таким як був колись, моїм сином,– сказала мати, коли він знову ступив на поріг батьківського дому.
Однак якщо ти сьорбнув отруєного вина, якщо війна увійшла в тебе, її не просто так здихатися. Вона ще довго триматиме твою душу в старечих пазурах і не відпускатиме. Не встиг Олег відпочити від Карабаху, після якого звільнився в запас, як почалася війна на Кавказі – в Чечні. Словом, після десяти років служби в гарячих точках поїхав разом з УНА-УНСО прямо в пекло на вісім місяців.
Хто там тоді тільки не воював на боці чеченців: вважай наз’їжджалося добровольців з усього колишнього Союзу. Були навіть росіяни. Їх, українців набралося п’ятдесят троє. Ні, Корчинський чи екс-прем’єр України Яценюк йому не траплялися, там воювали інші люди…
Здавалося, там, в Чечні, він заплатив війні усі борги й вона нібито відпустила його у мирне життя. В усякому разі, майже двадцять років не нагадувала про себе. За цей час Олег Винниченко ставав директором двох підприємств. Спочатку керував Єнакієвметалургбудом, де працювала дружина президент-втікача Януковича – Людмила, і де він підписував їй пенсійні документи. Потім перебрався до Кривого рогу, де очолив кар’єр. Хіба він думав тоді, що доведеться потрапити і на четверту війну, вважай найстрашнішу.
НАПІВДОРОЗІ
З Олегом ми зустрілися напівдорозі на цю війну — між Бахмутом та Горлівкою. Не лише з ним самим, а й з дружиною Тетяною та сином Сергієм. Спочатку в АТО мобілізували лише його, а через півтора року, коли дружина зрозуміла, що її чоловік не збирається демобілізуватися, то сама пішла за ним на фронт. Як декабристка. З учителя фізкультури стала санінструктором. А оце недавно й син прибув на війну — зв’язківцем. Залишили на господарстві ще двох дорослих синів і десятилітню доньку – на невістку.
Звісно, війна це не забава, нею легковажити не можна, але й не така вже небезпечна справа, аби оглядатися на родину. Це — скоріше важка робота, котру потрібно добре виконувати.
– Всі вважають, що війна — це дуже страшно, а я всім кажу: пацани, ось у мене четверта війна – був поранений контужений, але живий,– по-житейському розмірковує Олег.
На його батареї бойових втрат за два роки війни — жодної. А чому? Тому, що кожному вдовблює в голову: щоб тебе вбило, ти повинен бути або п’яним, або лізти, куди не треба. Якщо ти обережний, не нехтуєш безпекою, не забуваєш про каску чи бронежилет, то шанси загинути на війні, як стверджує статистика, навіть менші ніж на дорозі. Жаль, не всім це доходить…
Людей, звісно втрачав, але не в бою. От недавно застрелився чоловік. Поліцейські з військової служби правопорядку дізнавалися чому боєць, який не раз міг загинути у бою, перед дембелем наклав на себе руки. Причина самогубства не на батареї, а в мирному житті. Через два дні після того як ВСПівці, що розслідували самогубство поїхали з позицій, їхню батарею накрили залпи російських гаубиць забороненого 152 калібру. Рознесли все — техніку, міномети. Один снаряд зарився під кухнею… Потім його інженери підірвали разом з кухнею. Одного мінометника поранило, але кажуть він житиме. Всі інші — навіть без подряпин. Один лише сумнів гризе: випадково чи ні, що батарею, котру раніше не обстрілювали, саме після відвідин військових поліцейських знищили?
Щоправда, за два роки війни він бачив і страшніші обстріли. Під Дебальцевим, де його два міномети восени прикривали не тільки наших, а й чеченців, з якими пліч-о-пліч він воював на Кавказі, а тепер от довелося в донецьких степах.
Потім Олега кинули на Попасну, отуди де під Першотравневим вони наводили жах на ворога. Звідти його знову послали на Дебальциве. Командир 17 танкової бригади полковник Тарнавський, коли наші виходили котла, згадав в останню мить про два міномети та 12 чоловік обслуги, які залишалися на позиціях до останнього. Бачте, комбриг, міг такі дрібниці не тримати в голові, а цей згадав, послав Винниченка. «Виручай,– сказав,– а то пропадуть». І він прорвався, і всіх дванадцятьох вивіз з оточення — з мінометами й стрілецькою зброєю.
Однак не це найстрашніше на війні.
ЩО НАЙСТРАШНІШЕ?
Найстрашніше, коли рідний батько тебе називає фашистом.
– Було й таке,– скупо посміхається Винниченко.
А що ви хочете, коли вже третій рік їм втокмачують у голови, що їх, росіян, «бандерівці» й «правосеки» хочуть запроторити в концтабори за російську мову. От і батько показує паспорт: «Я росіянин». Записали так, але ж дід і прадід з-під Слов’янська, з Ярової, зі Слобожанщини. Та й прізвище — Винниченко.
Це налаштовування проти України почалося не сьогодні. Ні, коли Олег навчався в школі не казали, що українці — це фашисти, бандерівці. Може позаочі й шепталися, але прямо не висловлювалися. Однак настирно нав'язувалася думка, що все українське — сільське, а отже меншовартісне. З 27 чоловік в класі за заявою батьків лише 15 не відмовилися вчити рідну мову. Він один в родині знав українську. Та навіть ті, котрі вивчали її, не спілкувалися. На все Єнакієво був лише один українець на прізвисько Хохол. Цей старшина міліції носив довжезні запорозькі вуса й розмовляв українською. І більше ніхто. А тепер кажуть, що притісняють російську. От і батько. Коли вони наступали і залишалося до дому всього три кілометри, він подзвонив батькові, щоб той не ховався у шкільному бомбосховищі. Школа стоїть окремішньо, там сепари обов’язково обладнають опорний пункт і наші, звісно, гатитимуть по ньому. Він про Хому, а батько про Ярему: «Це Турчинов вам дав наказ знищувати школи…»
А то телефонує батько йому в Дебальцево: «Ховайся, бо із-за житлових будинків виїздять гради й стрілятимуть у ваш бік». Це по прямій всього десять кілометрів. «Так і ми зараз по них жахнемо»,– обіцяє жартома син. «Як ви можете, по мирних людях?»-запитує батько. «А в Дебальцево, хіба не мирні люди живуть?…» Словом, яка каша в людей у голові, така й розмова.
Пів його родини, що залишилася під окупацією, служить в ДНРі. Брат невістки. Коли обстрілювали Єнакієво, втік до нього в Кривий ріг: Олега призвали, а родич мешкав у квартирі, їв, пив, а коли наші відступили, то втік назад і став ДНРівцем. Чоловік сестри дружини пішов працювати в МРЕО. Небога поступила у військове училище ДНР. Слава Богу, що батько перестав називати фашистом. Розвиднилося йому, коли почав приїздити за пенсією, й побачив, що тут живуть нормальні люди. Може, й іншим розвидниться?
ЧОЛОВІКИ І НІКЧЕМИ
Ця війна не така, яка була в Афганістані, Карабахі чи Чечні, а гібридна, тобто підла. Точніше, набагато підліша. Особливо цю підлість відчуваєш, коли найманці влаштовують щонічні обстріли. Вони майже не сидять в окопах чи бліндажах, не стоять опорними пунктами як ми. У них тактика інша: наскочили, випустили спідтишка кілька мін з «васильків», встановлених на «Газелях», – і драла. Їх не так важко засікти: вночі, під час пострілу міномет «випльовує» вогонь на висоту п’ятого поверху. Маємо й американські антибатарейні радари… Але що з того: наші міномети відведені за 30 кілометрів від зони розмежування. Поки доїдеш, поки розвернешся, ворога вже й слід прохолов. Застукати його на гарячому може хіба що геній війни.
У них був такий талант – старший лейтенант Юрко. До війни головним механіком кар’єру на Криворіжсталі працював. Цивільна людина, в армії не служив, але дуже грамотний чоловік. Якийсь час він вираховував: де ті «васильки» знаходяться, в які точки виїздять, як працюють. А потім жах — і трьох розрахунків немає.
– На війні я більше не зустрічав таких як цей «піджак». Уявіть собі: під Дебальцевим на спор з «града» в простирадло за кілька кілометрів вціляв,– розповідає із захопленням Винниченко.
На війні часто таке трапляється: в людині відкривається те, чого вона й сама не підозрювала в собі – добре й гниле. Бачив мобілізованого офіцера, який півроку відсиджувалися у виритій власноруч в ярку нірці. Той «командир» вилізав з нори двічі на день – поїсти. Начальства до нього претензій не мало, бо, відомо, хто нічого не робить, той і не помиляється. Стрічав і кадрових офіцерів не на своєму місці: був протитанкістом, ніколи в житті міномета не бачив, а став мінометником. З таким не служба, а мука. Але ж траплялися й чоловіки…
От командир взводу. Спочатку служив водієм. Потім попросився: можна я вчитимуся? Самотужки вивчився на навідника міномета, командира міномета, навчився працювати по картах… Врешті-решт став командиром взводу, старшим офіцером батареї. Жаль, що сержант, людина без вищої освіти, а така не може обіймати посади вище старшого лейтенанта. До речі, цей чоловік заочно вступив до вузу… У них усі до одного командири взводів – сержанти, а не офіцери. Це люди, які пройшли війну, хочуть воювати… Довіряти таким можна.
За два роки з гаком на війні багато що змінилося. Волонтерів, звісно, поменшало, тушонка останнім часом гірша – щонайменше 5 банок з ящика здуті. Однак люди стали іншими. І не лише західняки, а й донецькі.
У них на батареї тепер більше половини контрактників з українських територій Луганщини та Донеччини. Роботи там немає, а жити за щось треба.
– Ви ж розумієте, пацани, що сюди ви не за грошима приїхали, що воювати доведеться, можливо й з родичами?– запитує їх Олег, хоча знає, що нормальні люди вже давно, хто міг з тієї армії повтікали, залишилися бандити, наркомани та алкоголіки.
Вони ж кивають головами: розуміють – за Україну. Хоча й гроші — стимул не зайвий. Тим більше, що мешкали вони у селех і містечках,– під обстрілами. Тут також стріляють, але ж заробляєш не дві, а 11 — 12 тисяч гривень.
… Словом, ішов третій рік війни.