Генерали кажуть, що всі цілі війни буде досягнуто. Економісти запевняють, що, попри тиск, економіка витримає довше, ніж українська. Навіть президент США Дональд Трамп заявляє, що Росія значно сильніша, а у Києва не залишилося карт для гри у війні.
Чуючи лише заспокійливі сигнали, не дивно, що президент Володимир Путін не бачить підстав для реальних поступок щодо України. З погляду Кремля, війна йде за планом, пише The Washington Post.
Невідомо, чи погодиться Путін на останній мирний план США, який більшість аналітиків назвали таким, що схиляється на бік Росії, адже він не забезпечує досягнення всіх його цілей у війні. Оскільки Путін вважає, що він перемагає і що економіка є сильною, причин для будь-яких поступок він не бачить.
Путін давно оточений хором схвальних голосів, але за 25 років його правління спектр думок, які до нього доходять, різко звузився.
Борис Бондарєв, російський дипломат, який у 2022 році подав у відставку через повномасштабне вторгнення, описав у своєму есе, як мав можливість спостерігати з перших рядів, як це звуження думок поступово закріплювалося в самому серці державного апарату.
«Один із головних уроків вторгнення полягав у тому, що я спостерігав протягом попередніх двох десятиліть: що відбувається, коли держава поступово спотворюється власною пропагандою», — написав Бондарєв. — «Війна стала яскравою демонстрацією того, як рішення, ухвалені в ехокамерах, можуть обернутися катастрофою».
Але так було не завжди.
Архівний Instagram-проєкт Achtopotv дає змогу зазирнути в попередній період, відтворюючи моменти, коли російський публічний дискурс відображав значно ширший спектр думок, ніж сьогодні.
В одному з відео показано молодого російського сенатора та історика Володимира Мединського у 2005 році, який пристрасно виступає проти відновлення пам’ятників Йосипу Сталіну. Він застерігав від небезпеки прославлення системи, побудованої на масових репресіях і жертві окремої людини заради імперських амбіцій.
Два десятиліття потому Мединський є головним переговорником Росії на переговорах з Україною та одним із найпомітніших прихильників спроб Путіна повернути колишні радянські сателітні держави в орбіту Москви. Цієї весни в московському метро з’явився новий бюст Сталіна.
Інше відео, віднайдене цим проєктом, показує Путіна у 2000 році, в перший рік його перебування на посаді, коли він заявляє, що незалежні медіа та громадянські свободи необхідні, аби Росія не «скотилася до тоталітаризму», і що вільна преса є життєво важливою для майбутнього країни.
За наступні два десятиліття Путін відмовився від незалежних медіа та громадянських свобод і зосередився на відновленні сфери впливу колишнього Радянського Союзу — і його оточення стало в стрій.
Мабуть, найразючішою є трансформація Дмитра Медведєва, який у 2008–2012 роках обмінявся з Путіним посадами президента і прем’єр-міністра. Його термін був відзначений короткою ліберальною відлигою, більш доброзичливим ставленням до Заходу та захопленням західними гаджетами і соціальними мережами.
Нині ж він переосмислив себе як яструба, який у своїх блогах неодноразово бажав Заходу, а також погрожував ядерним ударом. Аналітики пояснюють цю трансформацію прагненням уникнути політичного забуття та компенсувати своє більш ліберальне минуле.
Аналітики Росії по-різному визначають переломні моменти. Для одних це повернення Путіна до влади у 2012 році після короткої «відлиги» Медведєва. Інші вважають точкою неповернення анексію Криму у 2014 році. Андрій Солдатов і Ірина Бороган, російські журналісти-розслідувачі, які пишуть про спецслужби, у своїй книжці «Наші дорогі друзі в Москві» зазначають, що трансформація почалася значно раніше — ще під час перших каденцій Путіна, коли багато їхніх колег і знайомих у приватних розмовах рано перейняли кремлівську точку зору.
На момент вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року уявити собі публічну опозицію будь-якого високопосадовця до рішень Путіна було вже неможливо. Під час сумнозвісного засідання Ради безпеки Росії за три дні до повномасштабного вторгнення багато з найвищих посадовців виглядали явно розгубленими, коли Путін по черзі викликав їх до мікрофона, на камеру, щоб вони висловилися й підтримали його плани.
За лаштунками, однак, був щонайменше один виняток. Дмитро Козак, багаторічний помічник Путіна, який працював із ним ще з 1990-х років і був головним переговорником щодо України, був його довіреною особою у виконанні найделікатніших завдань. За повідомленнями, саме він був єдиним високопоставленим чиновником, який на тому засіданні висловив аргументи проти воєнних дій.
Його нібито зауваження не потрапили до телевізійної версії засідання, і відтоді він не з’являвся публічно. Його обов’язки в Кремлі поступово перейшли до конкуруючого помічника, аж поки цієї осені він не подав у відставку.
Бондарєв описував, як роками дипломатів відправляли за кордон із завданням ретранслювати кремлівську версію подій, не ставлячи її під сумнів. Згодом, за його словами, у депешах і внутрішніх звітах від них почали очікувати повідомлень про те, що російський наратив нібито переміг, а західний спротив був знешкоджений.
«Зрештою, цільовою аудиторією цієї пропаганди стали не лише іноземні країни, а й наше власне керівництво», — сказав Бондарєв. — «Мої колеги в Кремлі неодноразово казали мені, що Путіну подобається його міністр закордонних справ Сергій Лавров, бо з ним “зручно” працювати — він завжди каже “так” президентові й говорить йому те, що той хоче чути. Тож не дивно, що Путін був упевнений, що не матиме проблем із поразкою Києва».
Ідеологічні розвороти не є чимось незвичним у політиці, і часто важко відрізнити публічну позицію від особистих переконань. Але їхні наслідки різко зростають у міру концентрації влади — і нині це виливається у те, як може завершитися війна в Україні, на тлі того як і Москва, і Вашингтон тиснуть на Київ, вимагаючи поступок.
Росіяни та інші спостерігачі помітили схожий феномен і навколо Трампа — з кабінетом, який еволюціонував від наявності певних дисидентських голосів у його перший термін до майже повної одностайності в підтримці його політики сьогодні.
Роман Баданін, головний редактор емігрантського розслідувального видання Proekt, цієї весни написав, що нові брифінги Трампа з лояльними блогерами нагадали йому щорічні пресмарафони Путіна. «Щороку Кремль збирає тисячі лояльних журналістів, щоб ті ставили президентові підлабузницькі запитання», — написав він. — «Дивовижно, наскільки вони схожі».
Найбільше багатьох росіян вразила швидкість, із якою впливові фігури у Вашингтоні змінили свої позиції. Марко Рубіо, який нині обіймає посаду державного секретаря, колись був одним із найрішучіших республіканців, що попереджали: відмова від України зруйнує довіру до США.
Головний посланець Трампа Стів Віткофф зазнав критики за те, що, за словами критиків, він фактично підказує Росії, як вести переговори з Вашингтоном для отримання кращих умов, зокрема шляхом витискання територіальних поступок з України. Бондарєв написав у X, що, хоча проблема Віткоффа полягає в тому, що він «дивиться на світ виключно крізь призму Путіна» і його підхід «погіршує ситуацію для України», насправді він просто виконує накази Трампа.
«Неприємно це визнавати — він [Україні] нічого не винен», — написав Бондарєв. — «Він працює на США або, як він це розуміє, на президента США… Його мета — передати Трампу якийсь “мир” тут і зараз».
Перший рік другого терміну Трампа став об’єктом жарту серед російських антивоєнних емігрантів: Америка, мовляв, «проходить на швидкість» окремі етапи нещодавньої політичної історії Росії.
«Адаптивність — це загальнолюдська риса, зокрема й політична адаптивність», — сказав Баданін. — Але, особливо в авторитарних країнах, таких як Росія, «кожен, хто бодай раз увійшов у систему, навіть із добрими намірами, з часом стає або непрямим, або прямим співучасником чогось поганого».