26 листопада в Німеччині виходять мемуари колишньої канцлерки Ангели Меркель, яка обіймала цю посаду з листопада 2005 по грудень 2021 року.
Die Zeit і Bild публікують уривки з книги під назвою «Свобода. Спогади 1954-2021», у яких Меркель згадує свої дитинство та юність у НДР і саміт НАТО 2008 року. Саме на цьому саміті почалося обговорення вступу України (а також Грузії) до НАТО. Меркель прискорений вступ цих двох країн до альянсу не підтримала. У мемуарах вона пояснює причини свого рішення, а також розповідає про враження від мюнхенської промови Путіна і від розмов із Дональдом Трампом.
На саміті НАТО 2008 року в Бухаресті лідери західних країн обговорювали пропозицію тодішнього президента США Джорджа Буша надати Україні та Грузії «План дій щодо членства» (ПДЧ) в альянсі – так називалася програма, про приєднання до якої запросили обидві країни. Однак Меркель разом із президентом Франції Ніколя Саркозі виступила проти цього. За її словами, надання ПДЧ хоч і не означало б остаточного рішення, але все одно було б «майже незворотнім зобов’язанням до членства в НАТО для обох країн».
Я розуміла бажання країн Центральної та Східної Європи якнайшвидше стати членами НАТО, адже після закінчення холодної війни вони прагнули належати до західної спільноти. Не було сумнівів у тому, що Росія не могла запропонувати цим країнам того, чого вони прагнули: свободи, самовизначення, процвітання.
Але водночас НАТО і його держави-члени під час кожного етапу розширення мали враховувати можливі наслідки для альянсу, його безпеки, стабільності та функціонування. Прийняття нового члена має принести більше безпеки не тільки йому, а й НАТО. Саме тому існують критерії прийому країни, які крім її військового потенціалу враховують і внутрішній устрій кандидата на вступ. Це стосувалося і України з Грузією.
За словами Меркель, ситуація в них «істотно відрізнялася» від ситуації в країнах, які вже вступили в НАТО: в Україні стався «глибокий розкол», і вступ до альянсу підтримувала меншість населення, а в Грузії були територіальні конфлікти в Південній Осетії та Абхазії. І хоча у Росії не було права вето, канцлер вважала за необхідне взяти до уваги думку Володимира Путіна.
Розглядати питання про надання Україні та Грузії ПДЧ, не аналізуючи при цьому точку зору Путіна, я вважала грубою недбалістю. З моменту, як Путін став президентом своєї країни 2000 року, він робив усе можливе, щоб повернути Росії статус гравця на міжнародній арені. Його мета не полягала в побудові демократичних структур або створенні добробуту для всіх завдяки ефективній економіці – ні в Росії, ні де-небудь ще. Швидше, він прагнув протиставити щось тому факту, що США вийшли переможцями з холодної війни. Він хотів, щоб Росія навіть у багатополярному світі після закінчення холодної війни залишалася незамінним центром сили. Для досягнення цієї мети він насамперед спирався на свій досвід у спецслужбі.
Меркель згадує мюнхенську безпекову конференцію, що відбулася 10 лютого 2007 року – за рік з невеликим до саміту НАТО, – на якій Путін виголосив свою промову про неприпустимість побудови однополярного світу.
Він говорив швидко, частково імпровізуючи, і, ймовірно, написав більшу частину промови, якщо не кожне слово, сам. Мене особливо обурювало його самовдоволення: жодного слова про невирішені конфлікти в нього під боком – у Нагірному Карабасі, у Молдові та Грузії; критика натовської операції в Сербії – але жодного слова про звірства сербів під час розпаду колишньої Югославії, жодного слова про ситуацію в самій Росії.
На думку Меркель, припускати, що статус ПДЧ дав би Україні та Грузії захист від агресії Путіна, було б ілюзією. Вона міркує, що в разі порушення п’ятої статті договору щодо України або Грузії допустити відповідь НАТО на той момент було неможливо. «Чи можна було тоді уявити собі, щоб у разі надзвичайної ситуації члени НАТО відреагували військовим шляхом і втрутилися?» – пише Меркель. У підсумку, за її словами, було знайдено компроміс: Україна і Грузія не отримали статусу ПДЧ, але в альянсі не було розколу, як під час війни в Іраку.
Для Грузії та України відсутність обіцянки ПДЧ означала відмову від їхніх надій. Для Путіна загальна обіцянка НАТО про можливе членство цих країн стала підтвердженням їхнього майбутнього вступу, свого роду викликом. Пізніше, в іншому контексті, який я вже не пам’ятаю в деталях, він одного разу сказав мені: «Ти не будеш вічно канцлером. А потім вони стануть членами НАТО. І я цього не допущу». Я подумала: «Ти теж не будеш вічно президентом». Проте мої побоювання з приводу майбутньої напруженості у відносинах із Росією в Бухаресті не зменшилися.
Меркель згадує, що додому з Бухареста вона летіла «зі змішаними почуттями». «По-справжньому великого скандалу вдалося уникнути, але водночас стало очевидно, що в нас у НАТО немає спільної стратегії взаємодії з Росією», – пише вона.
У багатьох жителів Центральної та Східної Європи взагалі не було мотивації вкладатися у відносини з Росією. Здавалося, вони хотіли, щоб ця країна просто зникла, ніби її не існувало. Я навряд чи могла їх за це засуджувати, адже вони тривалий час страждали під радянським пануванням і, на відміну від нас у НДР, після 1990 року їм не пощастило возз’єднатися в мирі та свободі з Федеративною Республікою Німеччина, що була глибоко вкорінена в європейському та трансатлантичному альянсі.
Але Росія з її ядерною зброєю існувала. Вона існувала і продовжує існувати як невід’ємна частина геополітики, хоча б тому, що поряд зі США, Францією, Великою Британією та Китаєм вона є одним із п’яти постійних членів Радбезу ООН із правом вето.
Меркель згадує, що 2016 року вона уважно стежила за президентською кампанією в США і була б рада перемозі Гілларі Клінтон, але переміг Дональд Трамп, який неодноразово критикував і Німеччину, і саму Меркель. Проте вона привітала його з обранням, а через чотири місяці приїхала на зустріч до Вашингтона.
У Білому домі Трамп зустрів її біля дверей у присутності представників преси і потиснув їй руку. Перед бесідою віч-на-віч в Овальному кабінеті вони ще раз вийшли до журналістів, і ті попросили їх знову потиснути один одному руки, але Трамп проігнорував це прохання.
Замість того щоб стоїчно витримати цю сцену, я шепнула йому, що нам варто ще раз потиснути руки – адже під час візиту прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе він робив це аж дев’ятнадцять секунд, і Абе не зміг нічого з цим вдіяти. Ледь сказавши це, я внутрішньо похитала головою. Як я могла забути, що Трамп прекрасно розумів, якого ефекту він хотів досягти? Логічно, що він не відреагував на мій делікатний натяк. Він хотів своєю поведінкою створити привід для обговорень, тоді як я поводилася так, ніби маю справу зі співрозмовником, який нормально поводиться.
Під час бесіди віч-на-віч розмова йшла переважно англійською, згадує Меркель. Трамп поставив їй низку запитань – зокрема про її східнонімецьке походження і стосунки з Путіним. «Здавалося, він був зачарований російським президентом. У наступні роки у мене склалося враження, що політики з авторитарними і диктаторськими нахилами мали для нього особливе тяжіння», – пише Меркель.
Під час бесіди, за її словами, Трамп висунув Німеччині низку претензій (включно з витратами на оборону, що були меншими за цільовий показник НАТО у 2%) і «знову й знову наголошував, що Німеччина щось винна йому й Америці». Меркель зазначає, що вони говорили «на різних рівнях»: Трамп – емоційно, а вона – з фактами та аргументами.
З моїх бесід я зробила висновок: спільної роботи заради взаємопов’язаного світу з Трампом не буде. Він розглядав усе з позиції девелопера, яким був до приходу в політику. Кожну ділянку землі можна було виділити тільки один раз. Якщо він її не отримував, то отримував хтось інший. Так само він дивився і на світ: для нього всі країни перебували в стані конкуренції, де успіх однієї означав невдачу іншої. Він не вірив, що співпраця може збільшити добробут усіх.