Війна переходить у нову стадію, – Залужний

Вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року спровокувало глобальну кризу безпеки. Наступ на демократію з боку морально хворої імперської держави в центрі Європи порушив баланс сил в інших частинах світу, зокрема на Близькому Сході та в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Неспроможність таких органів як ООН та Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) підтримувати порядок означає, що Україна може відновити свою територіальну цілісність лише за допомогою військової сили.

Українці продемонстрували свою готовність покласти душу й тіло за свою свободу. Україна не лише зупинила вторгнення набагато сильнішого ворога, але й звільнила значну частину своєї території. Однак зараз війна переходить на новий етап: те, що ми, військові, називаємо “позиційною” війною статичних і виснажливих боїв, як у Першій світовій війні, на противагу “маневровій” війні руху і швидкості. Це вигідно Росії, дозволяючи їй відновити свою військову міць, що в кінцевому підсумку загрожуватиме українським збройним силам і самій державі. Яким же є вихід?


Базове озброєння, таке як ракети і снаряди, залишається важливим. Але Збройні сили України потребують ключових військових можливостей і технологій, щоб вийти з такого роду війни. Найважливішою з них є повітряна міць. Контроль над небом необхідний для проведення широкомасштабних наземних операцій. На початку війни у нас було 120 бойових літаків. З них лише третина була придатна до використання.

Військово-повітряні сили Росії зазнали величезних втрат, і ми знищили понад 550 систем протиповітряної оборони ворога, але вона зберігає значну перевагу над нами і продовжує будувати нові штурмові ескадрильї. Ця перевага ускладнює наше просування вперед. Російські системи протиповітряної оборони дедалі частіше заважають нашим літакам здійснювати польоти. Наша ППО робить те ж саме з Росією. Таким чином, російські дрони перебрали на себе значну частину ролі пілотованої авіації в розвідці і нанесенні повітряних ударів.

Безпілотники також мають бути частиною нашої відповіді. Україна має наносити масовані удари за допомогою приманок та ударних безпілотників, щоб перевантажити російські системи протиповітряної оборони. Ми повинні полювати на російські безпілотники, використовуючи наші власні безпілотники-мисливці, обладнані сітками. Ми повинні використовувати сигнальні приманки, для боротьби з російськими бомбами. І ми повинні засліплювати тепловізійні камери російських безпілотників вночі за допомогою стробоскопів.

Це вказує на наш другий пріоритет: радіоелектронна боротьба (РЕБ), наприклад, глушіння сигналів зв’язку і навігації. РЕБ є ключем до перемоги у війні безпілотників. Росія модернізувала свої сили РЕБ протягом останнього десятиліття, створивши новий рід військ і розробивши 60 нових типів техніки. Вона перевершує нас у цій сфері: 65% наших систем РЕБ на початку війни були виготовлені ще за радянських часів.

Ми вже створили багато власних електронних систем захисту, які можуть запобігти глушінню. Але ми також потребуємо більшого доступу до радіоелектронної розвідки від наших союзників, включаючи дані від засобів, які збирають розвідувальні сигнали, та розширення виробничих ліній для наших систем РЕБ в Україні та за кордоном. Нам потрібно вдосконалюватись у веденні радіоелектронної боротьби з наших безпілотників у ширшому діапазоні радіочастотного спектра, уникаючи при цьому випадкового придушення наших власних безпілотників.

Третє завдання – контрбатарейна боротьба: знищення ворожої артилерії. У цій війні, як і в більшості минулих воєн, артилерія, ракетний і реактивний вогонь складають 60-80% усіх військових завдань. Коли ми вперше отримали західну зброю минулого року, ми досить успішно виявляли та вражали російську артилерію. Але ефективність такої зброї, як “Екскалібур”, американський снаряд з GPS-наведенням, різко знизилася через вдосконалення російських засобів радіоелектронної боротьби.

Тим часом власний контрбатарейний вогонь Росії покращився. Це значною мірою пов’язано з використанням боєприпасів “Ланцет”, які працюють разом з розвідувальними дронами, і збільшенням виробництва високоточних снарядів, які можуть бути наведені наземними корегувальниками. Незважаючи на зневажливу думку деяких військових аналітиків, ми не можемо применшувати ефективність російської зброї і розвідки в цьому відношенні.

Поки що нам вдалося досягти паритету з Росією за рахунок меншої кількості більш точних вогневих засобів. Але це не може тривати довго. Нам потрібно розбудовувати наші локальні GPS-поля, використовуючи наземні антени, а не лише супутники, щоб зробити наші високоточні снаряди більш точними в умовах російського глушіння. Нам потрібно ширше використовувати безпілотники-камікадзе для ураження російської артилерії. І нам потрібно, щоб наші партнери надіслали нам краще артилерійське розвідувальне обладнання, яке може визначити місцезнаходження російських гармат.

Четверте завдання – мінно-вибухові технології. На початку війни у нас було обмежене і застаріле обладнання для цього. Але навіть західні поставки, такі як норвезькі танки для розмінування і ракетні пристрої для розмінування, виявилися недостатніми з огляду на масштаби російських мінних полів, які подекуди тягнуться на 20 кілометрів. Коли ми прориваємо мінні поля, Росія швидко відновлює їх, випускаючи нові міни дистанційно.

Відповідь – у технологіях. Нам потрібні радарні датчики, які використовують невидимі імпульси світла для виявлення мін у землі, і системи димовидалення для приховування діяльності наших підрозділів з розмінування. Ми можемо використовувати реактивні двигуни від списаних літаків, водомети або касетні боєприпаси для подолання мінних загороджень без заглиблення в землю. Нові типи тунельних екскаваторів, такі як робот, який використовує плазмові пальники для буріння тунелів, також можуть допомогти.

Моїм п’ятим і останнім пріоритетом є нарощування наших резервів. Росія не змогла скористатися своєю значною перевагою в людських ресурсах, тому що Владімір Путін побоюється, що загальна мобілізація може спричинити політичну кризу, а також тому, що Росія не може підготувати і оснастити достатню кількість людей. Однак наші можливості тренувати резерви на власній території також обмежені. Ми не можемо легко звільнити солдатів, яких відправляють на фронт. Більше того, Росія може завдати удару по навчальних центрах. І в нашому законодавстві є прогалини, які дозволяють громадянам ухилятися від виконання своїх обов’язків.

Ми намагаємося виправити ці проблеми. Ми запроваджуємо єдиний реєстр призовників, і ми повинні розширити категорію громадян, які можуть бути призвані на навчання або мобілізацію. Ми також запроваджуємо “бойове стажування”, яке передбачає направлення нещодавно мобілізованих і навчених військовослужбовців у досвідчені фронтові підрозділи для їхньої підготовки.

Не можна недооцінювати Росію. Вона зазнала великих втрат і витратила багато боєприпасів. Але вона матиме перевагу в озброєнні, техніці, ракетах і боєприпасах протягом тривалого часу. Її оборонна промисловість нарощує обсяги виробництва, незважаючи на безпрецедентні санкції. Наші партнери по НАТО теж різко нарощують свої виробничі потужності. Але для цього потрібен щонайменше рік, а в деяких випадках, таких як літаки і системи управління, – два роки.

Позиційна війна – це тривала війна, яка несе величезні ризики для українських збройних сил та держави. Якщо Україна хоче вирватися з цієї пастки, нам знадобляться всі ці речі: перевага в повітрі, значно покращені засоби радіоелектронної боротьби та контрбатарейної боротьби, нові технології мінування та здатність мобілізувати і тренувати більше резервів. Ми також повинні зосередитись на сучасному командуванні і управлінні – так ми зможемо візуалізувати поле бою ефективніше, ніж Росія, і приймати рішення швидше – і на раціоналізації нашої логістики, водночас підриваючи російську ракетами більшої дальності. Нові, інноваційні підходи можуть перетворити цю війну позицій на війну маневрів.

Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний для The Economist