28 червня — дата, що на карті нашого безупинного історичного руху позначена як символічна межа: спроба зафіксувати те, що ніколи не можна зафіксувати остаточно — порядок, право, рівність, свободу. Українська Конституція не є каменем, вирізьбленим раз і назавжди, вона — текст у постійному переписуванні, доказ того, що свобода — це дія, а не стан.
У коротких рядках статей, серед юридичних термінів і сухих приписів, б’ється невидимий нерв країни, яка раз у раз мусить підтверджувати, що вона існує. І що вона — тут. І що вона має голос. Конституція України народилася не в кабінетах — вона виросла з площ, із мітингів, із окопів і мільйонів порізаних рук, які щодня перекладають право на реальність.
Можливо, у цьому й полягає парадокс: папір, який обіцяє порядок, і кров, що нагадує — нічого не гарантовано. Між цими двома краями — простір, який ми називаємо домом. І саме цей простір ми вкотре виписуємо заново — рядок за рядком.
Сьогодні, коли українські міста знов і знову тримають удари ракет, а діти вчаться ховатися раніше, ніж говорити «права», Конституція набуває нового змісту. Вона стає щитом і нагадуванням: жодна стаття не спрацює сама собою, якщо за неї не стоятимуть люди — ті, хто тримають оборону і ті, хто тримають слово.
З Днем Конституції України!