Соціальна реклама
У 120-й бригаді територіальної оборони кожна справа важлива: від бойових завдань до забезпечення побуту. Серед тих, хто тримає тил — пані Лариса. Кухарка за фахом, вона щодня дбає, щоб у їдальні панували порядок, затишок і гарний настрій. А головне — щоб кожен військовослужбовець був ситий і мав сили виконувати бойові завдання.
«Взяли нас на кухню — і по сьогоднішній день працюю, — згадує Лариса. — Були на виїздах: на Запорізькому, на Донеччині. Трошки по світі покаталась. Інтересно, якось було їхати дорогою. Всі згуртовані були, дружні. Мені подобалось».
Польова кухня стала для неї другою домівкою. «Все самі робили — супи, каші, тушкували м’ясо, салати готували. Потім дали нам помічників, а до того — до десятої, одинадцятої вечора самі навіть посуд мили. Я й у військовій частині на кухні працювала. Роки там робила. Потім почалась війна».
Коли вторгнення застало її родину, Лариса не розгубилася. «Командир дзвонить: “Давайте збирайтеся, треба готувати людям їсти, сухпайки”. У мене син дев’ятирічний був, чоловік на роботі, дочка з маленьким у Вінниці. Телефони не працювали. Але я всіх підняла, обзвонила. Сват поїхав за дочкою, а я побігла в аптеку — купити все необхідне для онука. У погребі зробили собі, як блендаж. Страшно було не за себе — за дітей».
Лариса розповідає про те, як носила вареники на блокпости, як ночами тихенько підкрадалася до хлопців із села, щоб пригостити гарячим. «Ми знали: вони пішли в один кінець. І ми їм нічого не жаліли — все, що просили, давали».
Сьогодні вона служить у 120-й бригаді. «І по мінах бігали, і окопи копали, і нападали. Командир хороший був, все організовував. Ночували в окопах, стріляла бойовими. Але який із мене штурмовик…» — каже вона, посміхаючись.
Та найстрашнішими для Лариси залишаються не бойові епізоди, а дзвінки. «Було страшно, коли зять зник. Він служив офіцером, загинув на виконанні бойового завдання. От тоді було страшно».
Вона мріє лише про одне: щоб ця війна швидше закінчилась. «Я ще думала, що ця війна — як іграшка, на пів року. Бо люди всі гуртовані були, всі кинулися допомагати одне одному, і вона швидко закінчиться. А вона не закінчилась. І ще не знати, коли закінчиться».
А поки війна триває, пані Лариса продовжує робити свою справу — годувати тих, хто тримає фронт.
