Американський план завершення російського вторгнення є вражаючим документом. Він винагороджує агресію й карає жертву. Він підриває найважливіший принцип міжнародного права — що суверенні кордони не можна змінювати силою. Він пропонує гарантії безпеки, але не пояснює, як вони будуть забезпечені — і водночас обмежує засоби, якими це могло би бути зроблено, пише оглядач Bloomberg Марк Чемпіон.
Це фактично примусова капітуляція України заради вигоди й прибутку — проєкт сучасного пакту Молотова–Ріббентропа, де інтерес однієї сторони в поділі України є територіальним, а іншої — комерційним. Одним словом, це сором, зазначає він.
І все ж це не має бути головним питанням. Насправді питання звучить так: чи є це найкращою угодою, на яку Україна та її європейські союзники можуть сьогодні сподіватися? Відповідь — ні, і ключові умови вже відхилено. Але це питання водночас і зациклене, бо відповідь майже повністю залежить від Дональда Трампа.
Спершу — про саму угоду. Щодо території, українське керівництво і більшість українців давно вже прийняли, що їм доведеться відмовитися від контролю над землями, окупованими Росією. Але ця угода передбачає значно більше. Вона пропонує Росії міжнародне «де-факто визнання» майже всіх українських територій, окупованих із 2014 року до моменту підписання, плюс так званий укріплений пояс Донецька, який Росія так і не змогла захопити. Ця зона — критично важлива для подальшої оборони України — стане демілітаризованою.
Де-факто прийняття такого статусу сталося після Другої світової у Східній Німеччині та країнах Балтії. НАТО ніколи не заперечувало радянського контролю над цими країнами, але й ніколи не визнавало їх належності до СРСР чи існування НДР як окремої держави. Зрештою — десятиліття потому — усі ці утворення повернулися до своїх справжніх власників. Тому немає жодної потреби писати слово «визнання» в угоді (де-факто чи ні), якщо лише мета — підвести все до майбутнього визнання російської власності.
Далі — демілітаризований укріплений пояс. Це звучить нібито розумно. Але фактично це величезна поступка, бо Росії знадобиться щонайменше рік і десятки тисяч життів, щоб захопити міста, які утворюють цей пояс, два з яких значно більші за все, що Росія змогла взяти з 2022 року. Водночас, якщо Україна залишить ці міста та віддасть їх під російський контроль, повернути їх уже буде неможливо, як і неможливо буде відновити їх природні оборонні переваги. Російські війська матимуть можливість швидко рухатися на захід, північ і південь — якщо вони порушать перемир’я, як робили в минулому.
Якби Росія справді була серйозна у намірі ніколи більше не нападати, а США — у намірі це гарантувати, угода містила б явну відмову Путіна від усіх подальших претензій на українські території, а також положення про потужну міжнародну місію, що гарантувала б дотримання Кремлем зобов’язань.
Будь-яке реальне завершення війни також вимагало б виведення всіх важких озброєнь, ударних дронів і концентрацій військ на значну відстань — у десятки кілометрів — від усієї лінії розмежування, включно з Кримом, щоб Росія не могла загрожувати українським портам і торгівлі. Нічого цього у плані немає.
Про фінансові компенсації. Кремль погоджується відмовитися від 100 млрд доларів із приблизно 300 млрд доларів активів центрального банку, які були заморожені Заходом на початку вторгнення. США керуватимуть використанням цих коштів на відбудову України й отримуватимуть увесь прибуток. Європейські платники податків додатково мають надати ще 100 млрд доларів.
Це навряд чи поступка для Росії: жодна частина цих заморожених активів ніколи не повернеться до Москви, а будь-який післявоєнний трибунал вимагав би значно більших репарацій, навіть якщо з Москви неможливо було б стягнути гроші.
Отже, Росія нічого не втрачає, США отримують прибуток, а Європа залишається з рахунками за відбудову всього того, що Росія знищила — загалом понад 500 млрд доларів за оцінками Світового банку. Оскільки Європа таких грошей не має, майбутнє України буде злиденним і нестабільним, а перспектива вступу до ЄС (дозволена угодою) стане примарною.
Санкції проти Росії знімуть поступово й можуть бути повернуті. Увесь процес буде під контролем США. І з огляду на те, що угода передбачає співпрацю США та Росії у сфері видобутку критично важливої сировини, можна бути певним, що саме прогрес у таких проєктах визначатиме темпи зняття санкцій — а не поведінка Росії щодо України.
Нарешті, гарантії безпеки. Документ містить кілька загальних формулювань про відповідь на російське порушення угоди, але вони нечіткі, а поріг для дій встановлений високий і асиметричний. Порушення з боку Росії має бути «значним» і «тривалим», щоб викликати реакцію, тоді як один-єдиний український ракетний удар по території Росії миттєво скасує гарантії — справа одного дня для російських фахівців із провокацій.
Та навіть це не дуже важливо, бо в документі з 28 пунктів немає нічого про те, що саме і ким буде зроблено, якщо Росія знову нападе. Це ті самі туманні обіцянки, які Україна отримала в Будапештському меморандумі — і які виявилися нікчемними.
Деякі пункти взагалі підривають єдину реалістичну гарантію для України — зміцнення її армії до рівня, коли будь-який новий напад стане марним. Українську армію, яка нині налічує 800–900 тисяч, за планом Трампа мають скоротити до 600 тисяч, тоді як Росія не матиме жодних обмежень — навіть територіальних. Членам НАТО буде заборонено розміщувати війська на території України, що ще більше обмежує будь-які гарантії або механізми контролю.
Трамп міг би, якщо б хотів, натиснути на Путіна, щоб нав’язати справжнє завершення війни, але він цього не обирає — бо має значно більше важелів впливу в Києві та значно більше може отримати в Москві. Але жоден український лідер не може і не повинен приймати таку угоду, та й Європа не повинна. Вона гарантуватиме повстання всередині країни й відкриє шлях до нової російської дестабілізації та повторного вторгнення.
Президент України Володимир Зеленський опинився в майже безвихідній ситуації. Вихід — викрити справжні наміри Путіна, подати поправки — пункт за пунктом — які перетворили б цей план із документа, що ґрунтується на довірі до неіснуючої сумлінності Кремля, на документ із реальними механізмами перевірки та покарання. Це означає наполягати на міжнародних миротворцях, значно ширшій демілітаризованій зоні, знятті будь-яких обмежень на чисельність українських сил або зброю, яку можуть надавати союзники, та багатьох інших змінах. Якщо Кремль не прийме їх — Білий дім теж має це побачити.