Если бы не война: Михаил Зарувный, Винницкая область (фото)

Мобилизованный, 18-й бТрО, позывной «Шерлок».

В мирной жизни – учитель  физкультуры.

Его детская мечта, похожа на мечту тысячи мальчишек во всем мире до и после него: «Мое увлечение пришло «в наследство» от отца, он меня еще в детстве «подсадил» на футбол. Мы всегда вместе смотрели матчи по телевизору, и так возникла мечта - стать футболистом. И не просто футболистом, а игроком «Динамо-Киев». Ведь это любимая команда ...

С 9-го класса начал участвовать в областных соревнованиях, играл за винницкий «Рассвет», затем за Шаргородскую «Фортуну». Футболистом не стал, но мне это дало возможность в дальнейшем поступить в Винницкий педагогический университет на факультет физического воспитания».

Вступив, вивчився, закінчив: «Для мене було неочікуваним повернутись в свою школу, але сталися певні сімейні обставини. Після інституту нормальним студентам ректорат може запропонувати роботу в місті, і в мене було таке запрошення, але потрібно було повернутись додому. Я не жалкую, склалось, як склалось. 13 років працював в школі».

А потім стався Майдан. Кілька разів Міша з друзями приїжджали на Майдан на вихідні. 
«Всі свідомі українці плакали, коли почалися фатальні події» – каже він. 
А далі почалася війна. Міша продовжував вчити діток, аж до одного дня: «Я не був добровольцем, я пішов по мобілізації. Вдома сказав: якщо мені прийде повістка, по піду. Знаєш, в нас люди роблять ліві – праві кроки, щоб «відмазатись»... І так вийшло, що на роботу прийшло 5 повісток, із них одна моя була. І я пішов, решта не пішли». Так просто вчителі у нас стають військовими.

Михайло подзвонив батькові, який на той момент був за кордоном і почув: «Я знав, що ти вдома не всидиш. З молитвою. Вперед! Ми про тебе думаємо!» Мама, як кожна мама, мабуть, новину сприйняла зі слізьми, але коли вже їхав, то вона все дуже спокійно організувала. «Вони в мене молодці! Батькам дуже вдячний, бо підтримували завжди!» – говорить Міша.

«Тоді була така ситуація, хлопці почали трохи повертатися, хто був поранений, хто демобілізований. Мій друг, він в 14-й бригаді – Саша Кайдановський, вже був призваний в січні. Тоді рвало усіх! Моя хвиля мобілізації – все було не так. Пік минув».

«В 18-й батальйон потрапив випадково: в навчальному центрі в Яворові нас поділили на групи. Зі мною потрапили 3 хлопці з якими ми разом їхали з Шаргородського району, так ми й познайомились. Ми весь час були разом, потрапили в одну групу, а після того як прийшов час вибору та розподілення до бригад, ми вирішили, що вчорирьох підемо кудись разом. В нас вибір був 18-й батальйон і 14-та бригада: вирішили – 18-й батальйон. Чому? Перед цим один з наших, вже потім друзів, з яким ми там познайомились, служив в Одесі. І каже, давайте підемо в одеський підрозділ. Це був 18-й батальйон, створений на базі одеського добровольчого батальйону ТРО . Так сталось, що двоє з нас потрапили в третю роту, один в другу, я потрапив в першу. Нас там розділили, але багато хлопців було зі Львова, було з ким поспілкуватись. – от так і починається, мабуть, моя війна.

Найяскравіший момент, це коли ми приїхали на позиції. Нас вночі підняли на бойовий виклик, трохи було страшно, ми не знали толком що робити. По-перше, не знали один одного. Як? Хто? Що? Ми тільки поділились на пари, щоб ходити на чергування, і то було цікаво подивись, хто як себе проявить. Але трохи страшно водночас.

Що спільного між вчительством і армією? Моя професія і її специфіка – навіть на уроці завдання подаються в наказовій манері, звикаєш давати команди. 
Коли нас формували і розподіляли посади, вибирали замів. Викликали трьох хлопців, мене в їх числі і з кожним поспілкувались. Не знаю, чому вибір впав на мене, можливо тому, що професія така – я міг говорити, організувати людей. Бо спочатку ніхто не знав, що я вчитель. От так і став замом командира відділення. Там не тільки треба нести патруль на опорний пост чи на виїзд, але є і побутові питання. А оскільки інколи командира відділення немає, то, відповідно, мені передавались обов’язки. Хлопці ніби не жалілись.

От коли ще пригодились педагогічно- організаторські навички: неочікувано щось прилетить, треба народ сховати, чи хтось захворів, чи комусь погано, треба когось змінити в наряді. Я за наряди відповідав, щоб пари були нормальні «збиті», бо хтось елементарно любить поспати, а другим бійцем до такого треба відповідального ставити. То й це без проблем.

А ще була ситуація, – згадує і посміхається Міша – в нас був пацан з Хмельницького, він був командиром взводу, і привезли волонтери продукти, треба поділити. І всі: «Хто піде?.. Треба вчителя відправляти, він не обмане!» Коли вже дізнались, що я вчитель, як діти стали... Це і приємно було, що таке відношення до вчителя. Довіра…»

Чи змінив він би щось при можливості? Мабуть, ні. 
«Оці пацани, з якими я був, наше третє відділення було «беззальотне», бо в АТО багато чого було... Хоч, як кажуть, армія і війна по одному уставу, але це різні речі. От з цими пацанами пішов би ще раз. Хоч ми всі з різних міст, хлопці дуже хороші. Зараз підтримую зв’язок і з тими, з ким воював, і з тими, з ким познайомились в «учебці». Час від часу ми зідзвонюємось, але не завжди це можливо. Тепер я розумію, що таке «не додзвонитись»... Мої хлопці зараз біля Станиці Луганської. 
Перші тижні три мий не знали як кого звати, тільки по позивним. Я ж після інституту відразу пішов на роботу, не служив і для мене все було новим. На Яворові свої пацани допомагали, а тут інша справа. Бігти! Куди бігти? Стріляти. Як стріляти? Навіть викопати правильно той окоп. Як його копати? І мій напарник, «Ватсон», він до того служив в Севастополі, в Національній Гвардії, такий толковий мужичок. І він мені: «Мішаня, не переживай! Все буде класно!» Дуже дякую йому за підтримку та настанови. Я завдяки йому знаю, що таке військова справа, і що з нею робити»

Зараз Міша звільнений в запас. В тому випадку, якби захотів би пов’язати життя з військовою справою, то міг би піти на контракт. Але як він каже «повоювати можна, але з військовою службою, вірніше з самою військовою частиною не хочеться мати будь який стосунок, бо там «цікаві» устави. А на війні, там інша справа».

Війна міняє, каже Міша, як і всі, хто там побував: «Я змінився. До чогось став більш байдужий. Трохи навіть до роботи, зранку важко примушувати себе. А коли приходиш на роботу, потрапляєш в свою стихію. Оце те, що я люблю робити! А той момент, коли доходиш до роботи – кожен день дається дуже важко. Для мене спочатку було дивним, коли ми повертались, їхали через Київ... Багато людей! І не сприймаєш спочатку. Ти смикаєшся, який-небудь маленький шерхіт – і ти реагуєш на нього. Адаптація спочатку дуже важко йшла. Тижні 3-4 ніяк не міг звикнути до людей. Я прийшов, зареєструвався у військкоматі, став на облік, поновився на роботі й на три тижні виїхав до друга на дачу, не міг я сприймати людей...
Та й ставлення до мене… ну, наприклад старші люди реагують: «О, молодець!» Як тільки повернувся питали, як там справи. А друзі… Ну хлопці, 2 друга, ми дружимо близько 15 років, вони не були там. І думали, можливо, що далі дружба не заладиться. Відразу, коли я прийшов, вони ніби боялись трохи, відстань була. Але я кажу: «Хлопці, все нормально. Так склалося. Все добре». Усі друзі залишились».

А потім почалися будні. Не військові, а ті, які були 13 років до цього. Будні з улюбленою роботою і улюбленими учнями: «Учні по-різному ставляться. Зараз, наприклад, коли вже пройшло декілька місяців, вони починають запитувати. А спочатку питали тільки старші учні, хлопчики переважно. В нас є вечірні тренування по футболу і по волейболу, то в більш вузькому колі питали: «Що там? Як там? Ну розкажіть…»
Коли ще не знав, які в мене класи будуть, прибігли дітки з 6-го класу, принесли листівку, там було написано «Наш улюблений вчитель!», стрічка українська. Вони казали: «Ви в нас вже викладали, ми хочемо, щоб Ви знову в нас були». Кажу: «Це вже не від мене залежить, які години дасть адміністрація». Маленькі діти, вони такі щирі: приходиш проводити урок, вони цукерку приносять! Такого раніше не було.
Коли на передовій був, то ми майже завжди були поза зоною, лише ввечері дзвонили до батьків і все. А діти писали а соціальній мережі, цікавились, підтримували.

Коли я тільки повернувся, до мене на 3-4 уроки ходив психолог. Цікавився чи можу проводити урок, як себе почуваю, чи можу повноцінно спілкуватися з дітьми і так далі. І це також допомогло адаптуватися. Елементарно, каву попили, порозмовляли – і простіше. А люди, які приходять і не мають професії, вони можуть просто загубитись. І інша людина приходить, ніби пацан нормальний, але ж не всі знають, що він пережив. І хлопці, буває, просто зриваються. Допомога треба. Іноді просто поговорити треба, розказати. 
В нас, наприклад, 19 березня був День визволення села, були запрошені хлопці, які воювали на Сході, їхні дружини, батьки. Тих, що пройшли війну, всіх запрошуємо, але не в усіх є бажання приходити. І це можна зрозуміти»

Зараз Міша продовжує будувати майбутнє України, але не в окопах, а в школі. Бо від того, якими виростуть наші діти, багато залежить. Хочеться вірити: діти, яких навчають Герої, будуть достойними своїх вчителів.

«Діти повинні знати інформацію, але дозовано, відповідно до вікових властивостей учнів. З молодшими дітьми можна сказати: «От наші солдати воюють, давайте вишлемо їм цукерки чи листівки. Намалюємо малюнки». От нам, наприклад, навіть коли з дому щось пересилали, то малюнки завжди були. І це так приємно було.
Старшим дітям можна і більше розказати... Речі треба називати своїми іменами, що йде війна, а не антитерористична операція, а не якісь події. Гинуть молоді хлопці. В нас, виходить, два світи. Там світ один, і є люди, які живуть цим світом: військові, волонтери, сім’ї, небайдужі люди. І є інший світ, в якому деякі речі можна було б скромніше робити. Зрозуміло, треба святкувати день народження, весілля, але це все має вкладатися в нормальні рамки. 
Але діти мають жити в своєму світі. В дитячому світі, де злагода, мир, благополуччя»

…Мабуть, саме для цього вчителі і йдуть на війну, щоб діти жили в світі, де мир і злагода.

По материалам проекта "Если бы не война"