Ювал Ной Харарі у колонці для Financial Times стверджує, що всупереч російській пропаганді Україна «досі виграє війну»: росії не вдалося здобути стратегічних перемог, тоді як українські інновації на морі й у повітрі зірвали її плани, а головна політична мета Владіміра Путіна — знищити українську націю — провалилася.
За словами Харарі, коли війна перейшла у фазу повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, у світі очікували швидкого падіння Києва. Володимир Зеленський відмовився від евакуації, а Збройні сили відбили штурм столиці, згодом провели контрнаступ і влітку–осени 2022 року досягли перемог на Харківщині та Херсонщині. Відтоді, попри локальні просування, лінія фронту суттєво не змінилася, а росія, на думку автора, «не взяла жодної цілі великої стратегічної ваги».
Харарі наводить оцінку, що у 2025 році ціною 200–300 тисяч убитих і поранених російська армія захопила «лише тонку смугу прикордонної зони», близько 0,6% території України, і навіть контролювала менше земель, ніж у серпні 2022-го. Він порівнює ситуацію з позиційною м’ясорубкою Першої світової, де «вражаючі на мапах» просування виявлялися незначними на місцевості. Українська тактика, за його словами, — зберігати людей і можливості, відходячи з небезпечних ділянок, тоді як росія виснажується на дорогих атаках.
Окремо автор відзначає морський вимір: завдяки ракетам і дронам Україна «змінює характер морської війни», потопила флагман «Москва», повернула острів Зміїний і змусила Чорноморський флот РФ ховатися в далеких бухтах. У небі, пише Харарі, росія не змогла здобути переваги й зазнала «відчутних втрат», зокрема після ударів по стратегічній авіації. Москва компенсує це ударами ракетами та дронами по українських містах, тоді як українські безпілотники «б’ють по аеродромах і нафтопереробці за сотні кілометрів у глибині РФ».
Харарі стверджує, що НАТО не вводило війська й довго обмежувало передачу важкого озброєння, тому перемоги 2022 року Україна здобула «обмеженими ресурсами»; якби підтримка була повною від початку, «війна могла завершитися до кінця 2022-го чи влітку 2023-го». На його думку, найслабша ланка — не на полі бою, а «в умах західних друзів України», яких росія намагається деморалізувати наративом про «неминучу» перемогу.
Європейські армії, зауважує він, відносно невеликі й малообстріляні, тоді як українська — «близько мільйона військових, більшість — ветерани». Автор закликає Захід не втрачати рішучості й бачить у розвитку української індустрії дронів і бойового досвіду уроки для США та Європи.
Підсумовуючи, Харарі наголошує: війни виграють ті, хто досягає політичних цілей. «В Україні вже очевидно, що Путін не досяг своєї головної мети — знищення української нації», — пише він, додаючи, що пам’ять про вторгнення, злочини й жертви підтримуватиме український патріотизм поколіннями.