Європа переживає початок нової епохи. Сьогодні на континенті точиться велике протистояння двох Європ: ліберальної і анти-ліберальної, інтернаціоналістської і націоналістичної, Європи інтеграції та Європи розпаду. Хто переможе — залежить від сили й спроможності внутрішніх політичних сил, але також і від зовнішніх факторів, на які європейці мають мало або зовсім не мають впливу, пише Тімоті Гартон Еш у Financial Times.
Ця нова, досі безіменна епоха в історії Європи почалася 24 лютого 2022 року — з повномасштабного вторгнення Владіміра Путіна в Україну. Початки в історії, як і в коханні, мають вирішальне значення. У перші сім років після 1945 року Захід під проводом США створив більшість ключових міжнародних інституцій, які ми маємо й досі: ООН, НАТО. Заснована у 1952 році Європейська спільнота вугілля і сталі визначила курс на те, що згодом стало Європейською спільнотою. У перші сім років після 1989-го Європа і США фактично вирішили поширити існуючий євроатлантичний порядок, поглибивши Європейську спільноту до нинішнього ЄС і розширивши НАТО на схід.
Дві накладені одна на одну епохи — післявоєнна (після 1945 року) і «після стіни» (після падіння Берлінської стіни 9 листопада 1989-го) — одночасно завершилися з початком повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році. Інституції ще існують, але контекст радикально змінився. Зараз ми у четвертому році цієї нової доби — аналог 1949 року для післявоєнної Європи і 1993-го для «після стіни».
Німецьке слово Zeitenwende, яке у світову політику ввів тодішній канцлер Німеччини Олаф Шольц у промові 27 лютого 2022 року, іноді перекладають як «переломний момент». Але суть у тому, що це не точка, а тривалий процес. Зміна однієї епохи на іншу може бути запущена однією драматичною подією, але роки минають, перш ніж формується і визнається характер нової епохи — і ще більше часу потрібно, щоб вона отримала сталі визначення. Хочете знати, чим завершиться Zeitenwende? Поверніться у 2029-му.
Кліше про «дзвінок пробудження» заслужило дотепну відповідь: можна прокинутися — але так і не вилізти з ліжка. На недавньому саміті НАТО в Гаазі європейські лідери прагнули показати, що вони не просто прокинулися, а стрибнули з ліжка, випили подвійне еспресо і готові відповісти на виклики історії. Але правда в тому, що їх до цього стану довели три великі зовнішні шоки.
Їх можна умовно назвати: «шок Путіна», «шок Сі» та «шок Трампа». Особистості мають значення в історії: характер і погляди Путіна, Сі Цзіньпіна і Дональда Трампа справді відіграли роль. Але за кожним іменем стоять ширші процеси.
У найближчому майбутньому Європа стикається з реваншистською Росією, яка прагне відновити контроль над якомога більшою частиною своєї колишньої імперії. Росія сьогодні — це військова економіка з витратами на оборону близько 7% ВВП, мілітаризоване суспільство та головний наратив «цивілізаційної війни» із Заходом. Вона вже веде гібридну війну проти Європи — диверсії, підпали, кібератаки, дезінформація в соцмережах.
Путін має потужного союзника в особі Китаю. Але не лише Китай охоче продовжує партнерство з Росією, попри її неоколоніальну війну проти України. Її підтримують і великі та середні держави — Індія, Південна Африка, Бразилія. Вперше у сучасній історії ці країни мають достатньо ресурсів і впливу, щоб балансувати Захід. Торік економіки БРІКС сягнули більш ніж половини ВВП країн G7 у доларовому вимірі і перевищили їх майже на \$10 трлн за паритетом купівельної спроможності. Війна в Україні нагадала європейцям, що вони вже живуть у постзахідному світі.
Та фінальним «будильником» для Європи став шок не зі Сходу чи Півдня, а із Заходу. Шок Трампа — це не лише про одну людину. Вже протягом десятиліть у США зріє тренд зменшення уваги до Європи й фокус на власних проблемах («нація будує себе вдома», як казав Обама) та «поворот до Азії». Це частково приховувала стара відданість Байдена Атлантиці, але тренд лишається і продовжиться за будь-якого нового президента США.
До цього додається революційний курс Трампа і його руху Maga. Адміністрація Трампа вже не бачить Україну беззаперечним союзником і радше позиціонує себе як «чесного посередника» між Росією та жертвою агресії. В багатьох аспектах Трампівська Америка перетворюється на ще одну транзакційну силу постзахідного світу. Для ліберальної Європи це тривимірний виклик: геополітичний — через Україну й сумніви у гарантіях безпеки США; економічний — через мита і протекціонізм; ідеологічний — через підтримку євроскептичних ультраправих партій.
У відповідь парламенти та урядові канцелярії Європи гучно заявляють, що Європа повинна й може стати самостійною силою, здатною захищати свої інтереси й цінності. Тим часом анти-ліберальні сили відчувають вітер у спину. І що неймовірно — їх сьогодні підтримують і Москва, і Вашингтон.
США не раз були двозначними щодо ЄС, але вперше відкрито протидіють йому. Як стверджує історик Марк Мазовер, коли ідеологи трампізму, як віцепрезидент США JD Ванс, підтримують ксенофобські ультраправі партії типу AfD, вони ніби відтворюють для Європи музику її власного націоналістичного минулого.
І це працює. Опитування Європейської ради з міжнародних відносин показують цікаву нову поляризацію: багато ультраправих націоналістів нині відверто про-Трамп і анти-ЄС, тоді як більшість ліберальних центристів — анти-Трамп і про-ЄС.
Це і є велика політична битва двох Європ. Вона охоплює весь континент, але вирішується в національних політиках. Структурна проблема в тому, що потрібна Європі політика дедалі більше європейська, але політика як процес — досі національна. Оборона, технології, ринки капіталу, цифрова сфера — усе це вимагає масштабу ЄС, якого він уже досяг у торгівлі та регулюванні. У світі велетнів треба самим бути велетнем.
Докладні плани, підготовлені колишніми прем’єрами Італії Маріо Драґі та Енріко Летта, окреслюють, що має робити Європа, якщо справді хоче стати самостійною потужною силою. Але що з цього буде реалізовано — залежить від результатів національних виборів протягом цього десятиліття.
Навіть так звані «європейські вибори» — тобто вибори до Європейського парламенту — насправді є сукупністю національних голосувань.
Сили поки що зрівноважені. У Румунії цього травня анти-ліберальний націоналіст програв у другому турі президентських виборів, проте в Польщі у другому турі 1 червня кандидат від крайньо правих Кароль Навроцький з невеликим відривом переміг ліберального інтернаціоналіста Рафала Тшасковського. Навроцький не є проросійським, але він анти-ліберальний, анти-німецький, анти-євросоюзівський і тісно пов’язаний із партією «Право і справедливість» (PiS) Ярослава Качинського.
Результати виборів у Польщі нині оскаржуються: надходять численні скарги на фальсифікації голосів на користь Навроцького. Верховний суд, у складі якого домінують призначенці PiS і чию легітимність не визнає ЄС, має винести рішення з цих апеляцій наступного тижня. Якщо цей суд затвердить результат, а уряд Дональда Туска не оскаржить його далі, найвпливовіша країна Центральної Європи опиниться у стані гучної «співжитності» між анти-ліберальним президентом Навроцьким і ліберальним прем’єром Туском — принаймні до наступних парламентських виборів у 2027 році.
Існує цілком реалістичний сценарій, за яким у 2027 році Марін Ле Пен або Жордан Барделла, якщо Ле Пен залишиться поза виборчим процесом через судові обмеження, змінить Еммануеля Макрона на посаді президента Франції, PiS виграє парламентські вибори в Польщі, а у 2029-му AfD і партія Найджела Фаража Reform UK здобудуть найвищі результати на парламентських виборах у Німеччині та Великій Британії відповідно. Тоді анти-ліберальна Європа отримає перевагу. Але можливий і протилежний сценарій: сили ліберального центру виграють низку національних виборів, завершивши це тріумфом на виборах у Німеччині, Великій Британії та Європарламенті у 2029-му.
На результат впливатимуть і зовнішні, і внутрішні чинники. Приймаючи минулого місяця премію Карла Великого, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що нам потрібна «незалежна Європа». Але ця риторика непрямо підтверджує, наскільки Європа й досі залежна від США — через 80 років після закінчення Другої світової війни. Увесь порядок денний нещодавніх самітів — від G7 до НАТО і Європейської ради — був про те, як реагувати на Трампа і, якщо можливо, втримати його на своєму боці. Один канадський посадовець влучно описав підготовку до зустрічі G7 як «розстеляння червоної доріжки для Годзілли».
Яким буде розвиток Трампа як політика, що станеться з економікою США, чи зануряться Штати у хаос або в угорський варіант «електорального авторитаризму», хто переможе на проміжних виборах до Конгресу у 2026-му і президентських у 2028-му — усе це матиме екзистенційне значення для Європи. Адже багато європейських популістських партій ідентифікують себе з Трампом і хочуть «зробити Європу знову великою», тож їхній успіх чи провал безпосередньо залежатиме від нього.
Америка, яку ми знали раніше, вже не повернеться, але можливі різні траєкторії для «посттрампівських» США. У найкращому випадку посилення європейської потужності потребуватиме погодженого «розподілу тягаря» з Америкою, яка робитиме менше, але все ще надаватиме критично важливі ресурси. Це починається з війни в Україні, де, отримавши кілька ключових військових спроможностей, які здатні забезпечити лише США (наприклад, супутникова розвідка, системи ППО Patriot), Європа може зробити різницю між успіхом і поразкою.
Результат не буде повною перемогою чи повною поразкою для жодної зі сторін. Він залежатиме від тривалої, складної військової, економічної та політичної боротьби між Україною і Європою, з одного боку, та Росією і її партнерами — з іншого. Поточні війни на Близькому Сході й потенційний конфлікт між США і Китаєм через Тайвань також безпосередньо й опосередковано впливатимуть на Європу.
У внутрішній політиці Європи є спільні риси, але й великі національні відмінності. На всьому континенті політики в країнах, часто перевантажених боргами, стикаються з проблемою: як переконати старіючі суспільства, які звикли до щедрих соціальних стандартів, але не хочуть ні високої імміграції, ні високих податків, що зміни неминучі. І це ще до того, як уряди почнуть робити бодай кроки до досягнення — бодай «зрештою», як доречно зазначили Мерц і Макрон у своїй нещодавній колонці — нової цілі НАТО витрачати 3,5% ВВП на оборону до 2035 року плюс 1,5% на інфраструктуру, яку можна трактувати як пов’язану з безпекою.
Скрізь є великі частини суспільства — особливо люди без вищої освіти та жителі бідніших регіонів, — які почуваються економічно й культурно забутими. Імміграція — тема, на якій популісти концентрують ці всі невдоволення. Молодь натомість боїться, що їхні шанси у житті гірші, ніж у батьків, починаючи з проблеми недоступного житла. Чимало з них шукають альтернативи серед анти-істеблішментських партій — як правих, так і лівих.
Ліберальні центристи досі не мають переконливої формули для перемоги на виборах. Деякі проблеми, наприклад, доступне житло, — це якраз сфера, де їхня раціональна політика мала б працювати найкраще. Інші, як-от питання, що має робити сучасна держава, а що — ні, потребують переосмислення рівня післявоєнних реформ європейських соціал- і християнських демократів.
На темі імміграції ліберали часто повторюють помилку: вони підхоплюють риторику ультраправих (прем’єр Британії Кір Стармер лякає, що країна стане «островом чужинців»), але реально не контролюють нелегальну міграцію. Ця комбінація тільки жене виборців до популістів.
Натомість вони мали б діяти навпаки: ефективно контролювати нелегальну міграцію, але при цьому чітко пояснювати суспільству економічні, соціальні та культурні переваги легальної імміграції. Дивно, що британська Лейбористська партія не здатна подати цей аргумент, коли лави її парламенту — найкращий приклад різноманіття талантів, яке дає імміграція.
Цікавим прикладом успіху є прем’єрка Данії Метте Фредеріксен: вона жорстко обмежила нелегальну міграцію, але водночас зберегла щедрий соцзахист і уникнула ксенофобської риторики. Але те, що працює в Данії, не обов’язково спрацює деінде. Зрештою, політика різних європейських націй лишається дуже різною — і часто вирішальною стає не спільна риса, а саме специфіка.
Отже, можливо, все вирішуватиметься «за принципом кожному своє». У Німеччині ключове питання — чи зможе AfD, яка вже лідирує у більшості регіонів Східної Німеччини, ще більше зміцнити позиції у більш густонаселеній західній частині країни. (Один політик AfD у старому промисловому місті Дуйсбург навіть замовив кепки з написом: Make Duisburg Great Again.)
Як на місцевому рівні, так і в глобальному масштабі, особистості мають значення. Найуспішніший анти-ліберальний популіст Європи — Віктор Орбан, який перебуває при владі з 2010 року, тепер має серйозного політичного конкурента — партію «Тиса» Петра Модяра. З огляду на характер режиму Орбана, парламентські вибори в Угорщині наступного року не будуть вільними й чесними, але, як на власному досвіді переконався Слободан Мілошевич у 2000 році, навіть несправедливе голосування може обернутися проти непопулярного довгострокового правителя.
У Польщі дедалі більше молодих виборців роздратовані тим, що політика країни вже 20 років перетворилася на нескінченну сварку двох похмурих старих політиків — Качинського й Туска. Туск, який зробив справді значний особистий внесок у польські та європейські справи, тепер має знайти харизматичного наступника для боротьби на наступних виборах. У Франції після надмірно самовпевненого рішення Макрона провести непотрібні парламентські вибори минулого року багато чого залежатиме від того, хто стане кандидатом у президенти проти Ле Пен чи Барделли.
Один із засновників ЄС Жан Моне свого часу зауважив: «Європа буде викувана у кризах і стане сумою рішень, прийнятих для подолання цих криз». Це все ще правда. Але варто додати: Європа буде викувана у низці національних політичних боротьб і стане сумою результатів виборів, що з них випливають.
Якщо ліберальна Європа переможе в більшості цих національних арен, якщо вона допоможе Україні вистояти проти путінської Росії і якщо її трансатлантичні союзники здобудуть перемогу у США до 2029 року, то наша багаторічна Zeitenwende (зміна епохи) може ще вважатися початком яскравої нової сторінки в історії Європи. Це малоймовірно, але все ще можливо.