Дісклеймер: далі душні та банальні дописи.
Повернення в Київ не дало ніякої насолоди, полегшення або радості.
Рівно 6 місяців назад, ми вирушили на схід. З чотирьох друзів, що призивалися 25 лютого в тро – з цієї ротації повернулося троє. Кращій з нас – Зуб – не дожив всього 42 дні до ротації. Єдине що мене заспокоює – він не страждав, і що не було такого, що він лежить поранений, і була можливість надати йому допомогу, ні. Він загинув, навіть не зрозумівши нічого. Бо пряме влучення, арта.
25 років.
Повертаючись в свій район, проходячи дворами де ми з ним бачились, куди він приходив виговоритись (стабільно раз на 2 місяці) – спогади викликають приємні почуття, в той самий час, коли мозок нагадує – “немає”.
З іронічною посмішкою згадую як ми вирушали на фронт: намагаючись маскувати усмішками та жартами справжній страх (а він відчувався, від кожного) – пам’ятаю, що сміялися, якось, щиріше.
Цього разу, повертаючись назад, в потязі – такого сміху вже не було.
Був “штатний”, звичний чорний гумор. Некеровані сльози – були; так само як і плачучий солдат в прокуреному тамбурі (дядько, років сорока́, сором’язливо та спішно витираючий сльози рукавом брудної фліски, яка ще в Донецькому пилу) – був.
Втома та холод в тілі – теж були.
А щирого, незабарвленого сміху – ні.
В дорозі, всі фантазували, що вони зроблять в першу чергу, як дістануться дому що з’їдять, куди підуть, що подивляться.
Було цікаво спостерігати, як у людей різного віку, різного фаху, досвіду, цінностей – не залишилось інших бажань, окрім як смачно поїсти, добряче поспати в теплому приміщенні, побачити дружину, etc.
Мені пощастило повертатися додому вночі – Позняки, під час комендантської години, настільки символічні та дивні в своїй пустоті – вперше відкрились для мене з іншого боку. З кращого боку.
Ми йшли по центру дороги на 6 смуг, не тому що нахаби, просто тротуари були слизькі.
Повз проїхала поліцейська автівка яка просто не дивилась в наш бік, ніби ми і не існуємо в реальності.
Перше на що звернув увагу – це “яке все світле й чисте в під’їзді”, хоча як виявилось – не прибирали там вже більше місяця… Це відчуття “чистоти і світла” не тільки в мене, те саме сказав і побратим.
Мабуть, місяці проведені в окопах/бліндажах, де все складено з бруду та смороду – дають про себе знати.
Запам’ятався перший гарячий душ. Довго стояв під гарячою водою, відчуваючи як обпікає тіло ззовні, і як досі “виходить” холодне тремтіння зсередини.
На цьому відчуття І скінчились.
Бо далі Київ не викликає ані радощів, ані спокою, ані насолоди. Зовсім. Нічого.
Їжа – просто аби не хотілось їсти. Улюблена кава в улюбленій кав’ярні – не краща за кислу розчинну в окопі. Та й дивляться як на мерця, бо просто не знають як себе правильно поводити бо бачили востаннє пів року тому. І по суті іншу людину.
Вийшло якось довго, без сенсу, рвано і безглуздо. Але так само і відчувається для мене перше повернення додому. Довго. Без сенсу. Рвано. Безглуздо.
Є багато речей, про які не розкажеш. Навіть тут. Але, хоча б так.
Дякую.