Довгий, але важливий текст…
У нашому суспільстві немає і ніколи не буде розколу. Як би того не хотіли російські пропагандисти і як би не працювали ворожі ІПСО.
Лють і ненависть до ворога поєднали нас так сильно, як не могло поєднати нас ніщо до того.
Ці почуття однаково сильні й в Краматорську, і у Львові. І в Одесі, і в Чернігові.
Але, в той же час – є інший момент.
Про реальну єдність і відчуття «плеча».
Це не про Схід і Захід. Не про мову чи релігійну конфесію. Не про політичні вподобання чи ще щось.
Тут про інше: на війні чи ні?
Якщо вірити соціології, а я думаю, що не вірити її в цьому питанні не має жодних приводів, то зараз ми якраз маємо ситуацію 50 на 50.
50% українських родин сьогодні чекають повернення своїх з війни.
Чоловіків, дружин, синів, дочок, братів, сестер.
50% родин сподіваються, що ніхто з їхніх на війну не потрапить.
Давайте дивитися правді в очі.
У військомати давно вже не стоять черги.
Загальна мобілізація по факту є загальною лише за назвою. Бо є родини, в яких троє чи четверо – у війську, а є родини, в яких троє чи четверо – в батальоні Монако чи силах спецпризначення Відня, що на Австрійщині.
Хтось акумулює всі ресурси, щоб допомогти своїм на війні – купити дрони, машину чи нормальні турнікети, а хточь теж хоче допомогти своім – порішати медкомісію, пробити довідку, ну або хоча б «накружити Шлях».
Це все – правда життя, і ми можемо скільки завгодно довго займатися моралізаторством, проповідями чи агітацією, але це нічого по суті не змінить. Не змінить від слова – «зовсім».
Тому варто виходити всього з 2 речей.
Простих, але базових речей.
Перше – ця війна не закінчиться по Арестовичу через «два-три тижні». Давайте виходити з того, що це надовго. Можливо, навіть на дуже довго. І від цього будувати всі інші конструкції.
Друге – працювати на Перемогу це обов‘язок кожного.
Обов‘язок кожного. Без виключень для дєтєй уважаємих людей, тих, хто займає особливо відповідальні посади, чи має будь-яку іншу «особливу місію» типу Потапа чи Олега Вінника.
Це базові речі.
Ключові принципи, так би мовити, а далі – йдемо в деталі.
1. Строкова мобілізація.
В умовах нашої війни мобілізація не може бути безстроковою.
«З війська є лиш 3 путя: 200, 300 і стаття» – це, звичайно, може бути смішно, але точно не для мобілізованих.
Особливо для тих, хто починав у лютому-березні 2022 року і ще й досі в строю до цього часу.
Це демотивує не лише тих, хто в армії, але й очевидно не мотивує йти туди тих – хто поза нею.
Принцип «раніше сядеш – молодше вийдеш» тут не працює.
Якщо немає чіткого сроку служби, то «петляти» – очевидно вигідно.
Все одно будеш служити до 200/300/стаття/Перемога, то куди поспішати?
2. Професійний відбір.
Якщо відправляти айтішників у піхоту, а інженерів ставити на посади гранатометників, то черги у військомати точно не стоятимуть.
Ні айтішників, ні інженерів.
Ні інших кваліфікованих спеціалістів.
Знаю сотні випадків, коли люди готові служити.
Готові приносити користь державі.
Але вони не йдуть в армію. Чому?
Тому що є так само сотні прикладів так званого профвідбору, який не працює.
Хоча, насправді, таких прикладів – тисячі.
І тут ми приходимо до наступного пункту.
3. Переводи і переміщення по службі.
Існуюча совково-бюрократична система може нормально працювати, якщо дивитися на військовослужбовців як на «юнітів».
Але якщо ми хочемо бачити в армії кращих з кращих, а не тих, кого «спіймали», то це так не працює.
У нас в Силах оборони мають бути найкращі інженери.
Найкращі айтішніки.
Менеджери і топ-менеджери. Логісти. Юристи. Психологи. Кадровики. Логісти.
Всі найкращі мають бути тут.
Але до них – не можна ставитися як до «юнітів».
Не можна маринувати по запасних ротах чи в кількамісячному очікуванні наказів чи погоджень.
Спеціалісти мають щодня працювати на перемогу, а не залежити від чергового «згідно-відповідно» по ієрархічній вертикалі.
Якщо ці правила змінити, то не потрібно буде нікого виловлювати – спеціалісти самі долучаться до лав оборони.
4. Ротація заброньованих.
Добре під час війни працювати в посольстві у Чехії чи Канаді. Тримати дипломатичний фронт. Без ризику потрапити на фронт реальний.
Це ж саме стосується судів, прокуратури, НАБУ, ДБР, БЕБ і так далі по списку.
Має бути чіткий строк служби мобілізованих.
І так само – чіткий строк ротації заброньованих.
2 роки в ДБР?
Ок, тепер 2 роки в ДБР відпрацює мобілізований після 2 років служби в ЗСУ!
2 роки на митниці в Чопі?
Ок, тепер треба замінити бійця зі 128 ОГШБР!
Так у суспільстві працюватиме реальна рівність і справедливість.
5. Позбавлення втікачів політичних прав.
Якщо сьогодні хтось вирішив служити в батальйоні Монако – то все має бути максимально просто і зрозуміло.
Не треба говорити про аморфні штрафи чи неіснуючі види юридичної відповідальності.
Про екстрадицію, яку ніколи ніхто не реалізує.
Чи про ще щось «ефімерне».
Заборона балтоуватися на виборні посади.
Заборона займати державні посади.
Заборона прямо чи опосердковано одержувати публічні ресурси у закупівлях.
Максимально чітко і максимально конкретизовано.
Загальна мобілізація має бути загальною.
Працювати на Перемогу мають всі.
В суспільстві – не має бути особливих та привілейованих.
Все це – має не лише декларуватися, але й втілюватися в життя.
Це моя суб‘єктивна думка.
Думка не чиновника.
Не радника чи заступника.
Ніким і ніколи не уповноваженого.
Я все це бачу виключно зі своєї «дзвінниці».
Зараз – молодшого сержанта.
До цього – звичайного солдата.
Але я хочу лише одного.
Щоб ми були єдині не лише в своїй люті до ворога, але й всі разом… спільно… однаково… не на різних фронтах, а на єдиному фронті – бодай і у порядку черги – єбошили на Перемогу!