Діючий режим вирішив змінити тактику боротьби з незгодними. Це яскраво демонструють події останнього часу як в Харкові, так і в столиці. Розігнати Євромайдан, коли разом пліч-о-пліч стоять десятки, сотні тисяч українців виявилося місією, яку неможливо виконати.
Євромайдан навчив українців самопожертві, готовності до останнього захищати тих, хто стоїть поруч, надав силу-силенну віри в перемогу демократії в Україні, поваги до себе та своєї країни.
Спроби розігнати Євромайдан в ніч на 11 грудня продемонстрували і режиму, і українцям, що поки мітингуючі разом, їм нічого не загрожує, вони зможуть захистити барикади, бажання мільйонів українців жити гідним життям, а не вести жалюгідне існування рабів, як цього хоче режим.
Зрозумівши це, влада вирішила, що набагато більш ефективним буде розбиратися з окремими, найбільш активними людьми. Лише за одну ніч сталося дві події, які за своєю концепцією, способом виконання та ницістю, є занадто схожими.
Тут, у нас в Харкові, активісту Євромайдану Дмитру Пилипцю наносять дванадцять ножових поранень, лупцюють, застосовують проти нього сльозогінний газ, а в столиці – двоє нелюдів чоловічої статі (назвати їх чоловіками ані язик не повертається, ані руки не готові це писати) з особливливим цинізмом жорстоко побили Тетяну Чорновіл – журналіста, громадського діяча, жінку, але перш за все – людину.
У цих двох кричущих випадків дуже багато спільного. Наприклад, дуже цікава реакція режиму – і в нападі на Пилипця, і в побитті Чорновіл „регіонали” вбачають якусь провокацію, звинувачують у цих злочинах активістів Євромайдану, опозицію, хіба що не самих постраждалих. У будь-якої більш-менш адекватної людини такі заяви викликають лише відразу і до цих спікерів, і до ПР взагалі. Але режим вірогідно вважає, якщо бидлу сто разів сказати на чорне біле, то в кінці-кінців воно повірить. Бидло-то й повірить, воно може і з першого разу сприйняти як істину будь-яку нісенітницю, але українці – не бидло, найяскравіший доказ цього, звичайно Євромайдани, Народні Віче, які збирають сотні тисяч, мільйони українців.
Скоріше за все, нападників в обох випадках знайти не зможуть (хоча напад на Дмитра стався в центрі міста, де обов`язково є камери спостереження, а в автомобілі Тетяни працював відеорегістратор, який зафіксував номери автомобілів, що слідкували за нею), а навіть якщо й затримають когось, то відповідного покарання всеодно не буде. По крайній мірі, в усіх попередніх випадках було саме так. За місяць Євромайдану в Харкові відбулася ціла низка злочинів проти його активістів, майна, але ці злочини або не розкриті, або покарання за них просто комічне. До речі, так сама ситуація з багаточисельними обливаннями зеленкою Сергія Власенка, народних депутатів.
Протиставити тактиці виведення з процесу супротиву по одному можна лише одне – абсолютну, незламну єдність. Зрозуміло, що ситуація вкрай складна, що всі постійно знаходяться підвішеному стані, знервовані, втомлені, але бути монолітними, єдиними, готовими йти на компроміси один з одним – наша єдина запорука успіху. Якщо зараз вирішувати, хто є більшим революціонером, хто більше любить Україну, чи потрібні Євромайдану політики, то все буде ще набагато гірше, ніж останні майже чотири роки. Українці просто розпишуться у власній безпорадності, а режим зрозуміє, що можна сміливо і далі прожовжувати запускати свої пазурі.
Вибір невеликий: або десь трохи приглушити власні амбіції, піти на компроміс з людьми, які є твоїми однодумцями, або можна вже зараз розходитися, здавшись на „милість” ворога. Думаю, у всіх вистачить уяви, аби зрозуміти, яка милість може бути у діючої влади.
А стосовно режиму дивним є одне – невже вони не розуміють, що таке масове використання „тітушок” для „чорнової” роботи небезпечне не лише для опозиції, громадських активістів, але й для них самих?! Адже сп`янілі від власної безкарності молодики не завжди будуть слухняно виконувати накази і тоді закрити цей ящик Пандори буде неможливо…