Я бачу, що українці тільки сьогодні приходять до того, з чим євреї живуть сторіччями. Є видатні письменники, актори, науковці, композитори, які водночас є публічними антисемітами. Від цього Вагнер не перестає бути Вагнером, Достоєвський – Достоєвським. Від цього не втрачають своєї цінності «Нібелунги» чи «Біси». Просто це потрібно усвідомлювати. Як і українцям потрібно тепер усвідомлювати, що діячі радянської культури, яких вони вважали своїми, можуть виявитися шовіністами і українофобами.
Критерії в цій ситуації є дуже простими.
Перший – ці люди є іноземцями, а не своїми, якого б етнічного похождення – російського, українського, єврейського – вони б не були.
Другий – треба з повагою ставитись до громадянської позиції тих росіян, які адекватно оцінили напад своєї держави на Україну, окупацію Криму і Донбасу.
Третій – життєвий внесок тих росіян, які виявилися союзниками свого людиноненависницького режиму, треба оцінювати з точки зору того, наскільки їхня творчість і громадянська активність вплинула на ваш власний розвиток – так, як норвежці сьогодні оцінюють внесок свого великого співвітчизника і прихильника Адольфа Гітлера Кнута Ґамсуна. Якщо схарактеризувати таке ставлення двома словами – це пам’ять і скорбота. У Норвегії видаються книжки Ґамсуна, вивчається його непересічна творчість, знімаються фільми, але немає вулиць Ґамсуна. До спадщини людей, які виявилися прихильниками путінізму, слід ставитися саме так. Треба пам’ятати ту їхню роботу, яка витримає випробування часом (від більшості залишиться небагато, бо це культура герметичного світу). Але не ходити по їхніх вулицях.