У Харків, на форум "Єдина родина України", який відбувся нещодавно, з’їхалися представники з усіх областей України. Кожен зі своїм болем, адже всі вони когось втратили на цій російсько-українській війні – сина, чоловіка, брата. Пройшло чотири роки, а Катерина Хомяк з Волині не може відшукати слідів двох синів, які загубилися під містечком Щастя трагічного 2014 року.
СИНИ ЯК СОКОЛИ
– Сини ніби доповнювали один одного: Володя у мене спокійний, розважливий,- розповідає мати,- Дмитро – шустріший… Але однаково сильно вони люблять Україну.
Пані Катерина говорить про синів як про живих, хоча не має ніякої звістки про них ось вже більше чотирьох років. Шукає їх і не може знайти. Їздила навіть на окуповану територію. Мати піде на все, аби відшукати синочків.
Родом Катерина з Уралу, Пермського краю. Однак, доля склалася так, що вийшла заміж за українця й переїхала жити на Волинь. Аби зрозуміти тамтешній люд, вчила історію краю, України. Розібратися в московській брехні допомагала й свекруха. Осягнувши правду, полюбила Україну й українців, і семерих дітей у цій любові виховала – чотирьох синів і трьох доньок. Завдячуючи цій любові Володя й Дмитро опинилися на Майдані якраз тоді, коли відбувся його перший розстріл. Того дня куля снайпера їх минула, а під Щастям 5 вересня 2014 року хлопці пропали безвісти.
Восени, на початку війни під Луганськом творився розгардіяш. Коли на допомогу колаборантам і найманцям з півночі прийшли регулярні війська, наші змушені були відступати. Іноді полишали блокпости так швидко, що не встигали забрати звідти власні речі, зняти прапори. Один з таких блокпостів і зайняли вороги. На нього і наштовхнувся підрозділ що складався з бійців добровольчого батальйону "Айдар" та десантників 80-ї бригади. Уздрівши синьо-жовтий прапор, що майорів над спорудою, обкладеною мішками з піском, хлопці прийняли людей у камуфляжі та розвантажувальних жилетах за своїх. Коли ж привіталися “Слава Україні”, а у відповідь почули “Героям слава!”, то й зовсім повірили, що це наші, злізли з броні БТР. Тут їх з кулеметів та автоматів і побили. Зараз кажуть, що всі, хто їхав, загинули в тому бою – близько сорока душ.
– А хіба може бути так, щоб усі загинули?- запитує мати.
Незадовго після того бою вона прочитала в Інтернеті, що її синів немає серед живих, що двоє братів-айдарівців загинули. Потім в мережі з’явилося відео: блідого Дмитра обшукують терористи. Однак, Катерина не вірить у загибель сина. “Може, він поранений, може, ноги в синочка перебиті, а, може, він контужений і лежить без свідомості”,- коментує вона відео.
СЕРЦЕ МАТЕРІ
Тих, чиї тіла знайшли, поховали серед сосон, на піщаному кладовищі під Старобельськом. Спочатку було 37 могил, 28 з яких айдарівців. Тіла багатьох важко було впізнати, такі вони були понівечені, обпалені. Спочатку думали, що то так чеченці познущалися над загиблими й тими, хто на своє нещастя вцілів. Потім з’ясувалося, що пастку для айдарівців придумав і влаштував російський нацист Мільчаков, який за завданням російських спецслужб створив диверсійну групу “Русич”, більшість якої складали такі ж як і він нацисти з секретного підрозділу, призначеного для таємних операцій за межами РФ. Мільчаков був колись гицелем і любив викладати в Інтернет криваві тушки безголових бездомних собак з обдертою шкірою. Викладав і фото наших воїнів із зрізаними обличчями. Потрапляти в полон до такого – гірше з лих. Однак Катерина не вірить, що хлопці мертві. Вона ж так за них молилася, коли Володя зателефонував уранці 5 вересня й попередив, що більше не дзвонитиме, бо вони вирушають на завдання. Після того зв’язок пропав…
Над могилами полеглих у тому бою встановили хрести з табличками: “Тимчасово невідомий герой України”. Завдяки ДНК-експертизі тіла ідентифікували, й рідні пізнали полеглих, їх перепоховали вдома. Катерина їздила на те кладовище. Їй казали: ось тут лежать двоє схожих воїнів – твої сини. Якби вона впізнала Володю й Дмитра мертвими, то отримала б компенсацію – 1 млн 218 тис гривень, і мала б пільги. Однак материнське серце не відчуло, що це вони, а експертиза може й помилятися, якщо в кровних братів немає нащадків. Власне ДНК-експертиза підтвердила збіг частково і лише одного з них. Потім їй пропонували впізнати тіла ще і ще, але Катерина впевнена, що то були не її, а чужі сини.
– Правда, материнське ж серце чутливе, мало відчути, це мої сини чи ні?- перепитує вона.- Шукатиму синів поки не знайду. Якщо вони загинули, то я заберу своїх дітей. Мені чужих не треба. Але я знаю, що мої сини живі. Можуть бути на території і Росії, і Чечні.
Разом із делегацією Комітету солдатських матерів України Катерина Хомяк їздила до тепер вже покійного Захарченка. Він тоді обіцяв, що коли вони знайдуть на території ДНР синів, то можна буде їхати забирати. Однак сподіванки на обміни полонених не справдилися. Катерина, писала особисто Порошенку, питала в нього за хлопців. Спілкувалася з Парубієм. Депутатами. Один з них кричав, щоб усі чули: “Я вам допоможу, пані Катерино”.
– Допомоги від них немає,- каже мати.- Я думаю, СБУ знає, де вони знаходяться, прокуратура знає. Може, їм вигідно не визнавати правду, щоб не шукати наших синів? Та й взагалі тема зниклих безвісти ніби під забороною. Коли порушуєш її перед владою, журналістами, то ніби натикаєшся на кам’яний мур.
Дзвонять шахраї, обіцяють за грошову винагороду повідомити, де перебувають її діти. "Тут ваш Діма є, передаю йому трубку"- почулося в слухавці. "Мам, прівєт!". Тоді Катерина запитала, як звати старшого брата, і з якого він міста. "А чого ти такі дурні питання мені задаєш, наче не віриш, що я твій син?". Не витримала, поклала трубку. Ці покручі намагалися нажитися на чужому горі.
Телефонувала сестра з Росії:"Ты же русская". “Та ні,- відповідає Катерина, ви з мене зробили бандерівку”. Іншого разу сестра просила писати їй. А хіба вона може робити вигляд, що між родичами все добре, коли онук сестри приїздить і воює проти України, вбиває наших хлопців?
ПОЄДНАНІ БОЛЕМ
На форум “Єдина родина” в Харкові разом з Катериною Хомяк зібралося більше 300 представників родин полеглих на цій війні. Найголовніше, щоб поспілкуватися. Бо, кажуть, хто не пережив такої втрати, як вони, навряд чи зрозуміє їхнє горе. А ще поділитися досвідом, допомогти вирішувати проблеми. За словами волонтера й одного з організаторів форуму Марини Полякової їх вистачає. Це статус дітей, які постраждали на війні, соцзахист родин, чиї представники загинули в результаті не бойових втрати. Голова координаційної ради громадської організації “Єдина родина України” чернігівець Микола Шанський каже, що дружини і батьки полеглих прирівняні в статусі до родин полеглих у другій світовій війні, а потрібно їх виокремити. Або вступ до вишів дітей тих, хто загнув на війні. Мовляв, на папері пільга є, а як реально її реалізувати, не сказано. Є ще така пільга: безкоштовний проїзд на міському транспорті. А чому не всеукраїнському, адже воїн загинув за Україну. Якщо мамі потрібно поїхати в Київ на консультацію до лікаря, то що робити? Інше: нині пільги встановлюють по областях.
– А чому я по Чернігову можу їздити, а по Києву ні, хіба ми не одна держава,- запитує пан Шанський.
Володимир Шевченко, син якого десантник загинув у перші дні війни, з села Липків під Житомиром, каже, що ніяк не може добитися виділення 2 га землі під особисте господарство. Взагалі, аби визначене в законі мати, потрібно просити, вибивати… Чому так?
Та головне вони хочуть, аби пам’ятали подвиг тих, хто загинув. Часто ж меморіальні дошки та пам’ятники на могилах доводиться ставити власним коштом, або завдяки підтримці волонтерів.
До речі, під час форуму на 18-у міському кладовищі Харкова відкрили стелу пам’яті, встановлену коштом міста. Саме з неї починається довжелезний ряд могил тих, хто загинув на цій війні.
На фото автора: Катерина Хомяк; під час форуму.
