Зі своїх сорок одного Георгій провоював більшу частину життя — чверть століття. Коли я запитую, чи стала за цей час війна його суттю, стилем життя, цей грузин відповідає: «Я просто бажаю повернутися додому».
Двоповерховий будиночок між Гагрою й Піцундою мариться йому чи не кожної ночі. Увесь білий, між цитрусів та кущів винограду, посаджених його дідами. Там, в Абхазії, він зіп’явся на ноги, пішов до школи. Георгій закінчував одинадцятий клас, коли війна постукала прикладом у двері, сказала:«Збирайся». Підліток записався добровольцем, узяв до рук автомата й пішов воювати з абхазами, які тепер живуть у його будинку.
До цього грузини й абхазці жили мирно. Сусіди ходили один до одного в гості, пили вино, смакували сиром і мандаринами. Георгій не розуміє як могла спалахнула між ними ворожнеча. Ображеними, здається, абхазці не були: мали власну автономію, свій університет, школи, обіймали в своїй республіці ключові посади. Утім місцевій корумпованій номенклатурі, пов’язаній із ФСБ хотілося більшого: безроздільної влади, що веде до багатств. Бо, як кажуть, маєш владу, маєш усе. А тут як тут і Росія зі своїими радниками нагодилася, почала людям задурювати голови. Точнісінько так як у нас на Донбасі: Абхазія усіх, казали, годує, гузини хочуть знищити абхазців, їхню мову, культуру. Росіяни ж жити не можуть, якщо у сусіда не горить хата. Вони ще й соломи туди підкинуть, аби сильніше палахкотіло. І кидали: танки, «гради» міни, що прибувало у «гумконвоях».
Заварилося таке криваве вино, що тепер потрібні десятиліття, аби хміль роздору вивітрився з душ. Та й чи вивітриться повністю? Грузини — горда нація, навряд чи забудуть як їх знищували за прапори, культуру, взагалі за приналежність до грузинської національності. У Георгія вбили брата, кількох родичів… Вервечки біженців, десятки тисяч чоловіків, жінок, стариків і дітей, зігнаних з землі, де вони народилися, рушили до грузинської метрополії.
Тоді у невеличкої Грузії відчикрижили чималий шмат, напевне, відсотків двадцять долин і гір. На моє запитання чи могли вони не програти ту першу війну проти сильної Росії в Абхазії, Георгій відповідає одразу, бо, мабуть, не раз замислювася над цим.
– Ми б виграли війну,– стверджує він,– якби не помилки тодійшнього грузинського керівництва.- Воно, підписало мирні угоди, які зробили росіян миротворцями. Уявіть: люди які воювали проти грузин, сталим миротворцями! Стережіться ж і ви росіян, які обіцяють дари: кричать про мир, а несуть війну. Не дай Боже, вашому урядові підписати угоди про ведення миротворчих сил та ще й російський контингет, ви тоді також отримаєте Абхазію та Південну Осетію на своїй землі.
Коли між Абхазією й Грузією провели лінію розмежування й грузинські війська вийшли з території, яка ще недавно була їхньою, Георгій на якийсь час воював на землі, де народився: кілька років партизанив в Абхазії, учиняв там диверсії. Разом з ним, каже, воювали і хлопці з УНА-УНСО, які прийшли на допомогу грузинам. Кілька українців загинуло за цілісність Грузії. Тепер настав час віддавати борг Україні.
Появився Георгій на українській землі 5 квітня 2014 року. Одразу ж після майдану, який повалив режим Януковича. Майдан він вважав внутрішнім питанням українців, які на його думку спроможні самі, без грузин, розібратися зі своїми проблемами, а тому туди не втручався. Поспішив він до України вже тоді, коли Росія забрала в слабкого, стікаючого кров’ю сусіда Крим й затіяла колотнечу на Донбасі, почала робити українців ворогами. Було очевидно, що ФСБ взялося втілювати сценарій, апробований раніше в його країні. Він відчув, що народ, який підтримав Грузію у важкий час, хочуть духовно й фізично знищити, територію поділити. На жаль, багато з того, що трапилося в Осетії, вже сталося і в Україні: захоплено території, на яких знищено економіку. А ще маємо тисячі вбитих, покалічених, два мільйони біженців.
– Після «рашки» завжди залишається руїна,– каже Георгій.
Утім могло статися й гіше, якби Путіну вдалося втілити свої гітлерівські плани й створити Новоросію – від Донбасу до Придністров’я. Йому вже бачилася Україна без Півдяня й Сходу, поділена по Дніпру, з древнім Києвом, який прислуговує Москві. Нічого нездісненного в тому не було. Сценарій би вдася, якби танки москалів, як вони мислили, зустрічали квітами, як визволителів. У Криму це ж трапилося. Натомість обідрана, обезкровлена Україна зустріла окупантів і найманців кулями добровольців, які хто в чому масово пішли на фронт. Аби дати країні та її армії мобілізуватися, у добровольці разом з українцями записався і Георгій, який багато чим міг прислужитися Україні, що боролася за своє існування.
Георгій тоді вже був досвідченим воїном. Окрім досвіду абхазької війни, він пройшов і російсько-грузинську, що спалахнула за Південну Осетію. Чоловік служив у цей час в спецпідрозділі «Дельта», що був створений свого часу при міністерстві держбезпеки Грузії. Чимало там служило таких як він партизан. Георгію важко зрозуміти, чому подібної структури, призначеної вчиняти диверсії на непідконтрольній території, в Україні не існує й сьогодні. Вони працювали в тилу, знишували інфраструктуру ворога, підривали лінії електропередач, авто… Серед спецоперацій чільне місце посідало знищення командного складу ворога. Відома спецоперація, коли начальника поліції Південної Осетії, який знущався над грузинами, підіпрвали прямо в туалеті,– це робота «Дельти». Страчено садиста було показово, аби інші не наважувалися наслідувати його.
Премудростям диверсійної, розвідувальної роботи Георгій навчав українських добровольців. А ще «працював», як кажуть, за фахом – воював. Іншої ж спеціальності ж він не має, бо одразу ж зі шкільної парти пішов на війну.
– Він дуже класний спеціаліст,– хвалить Георгія голова цивільно-військової адміністрації Красногорівки Олег Ливанчук.
Щоправда, про його якості «людини війни» розповідають інші, а Георгій частіше мовчить. Дивом мені вдалося умовити його, показати відомий будинок у Красногорівці. Там, на другому поверсі, де стіну подзьобали осколки, в одній з квартир, він виявив закладку: новітню російську снайперську гвинітвку з складним прикладом, боєкоплект і форму армії РФ… З’ясувалося, що квартира належить сепаратисту з позивним «Пушкін», який «на тому боці» очолює розвідувально-диверсійну групу ворога. Напевне, цією зброєю в час «Ч» мав хтось скористатися. У сусідній Мар’їнці траплялося ж, що як тільки починалися ворожі артобстріли, в тилу нахабнів ворожий снайпер, який бив нашим хлопцям у спину. Завдяки Георгію у Красногорівці цього не трапилося. Отож він не лише добрий інструктор, диверсант, воїн, а ще й контрозвідник. До речі, він воює як доброволець, тобто грошей за важку роботу від держави не отримує.
За що ж воює Григорій, полишивши дружину українку, яка народилася в Абхазії, доньку, котра закінчує школу? Лише за Україну? Ні, каже, перш за все, за Грузію.
– Якщо ми переможемо в Вукраїні, то імперія впаде як картоний будиночок,– впевнений він.– Тут усе має вирішитися. Якщо не вирішиться, то це не станеться ніде й ніколи.