Разом із українським класиком Квіткою-Основ’яненком, кобзарями, лицарями, лицедіями, німецькою слободою провели «День однієї вулиці харків’яни».
Як міг би написати найвидатніший харківець Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко: «…І чого тут тільки не було». Пісні бандуристів і кобзарів, танці українські та закордонні, лицарські бої… Проводилися екскурсії печерами під містом, мастер-класи, виставки. Пеклося, смажилося, шкварчало, булькало… Бо фестиваль.
Відбувся він саме на вулиці Університетській не випадково. З пагорба, який вона перерізає навпіл, починався Харків, коли українські козаки-черкаси прийшли сюди в середині XVII століття й на злитті річок Лопань та Харків спорудили спочатку фортецю, потім дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці, а трішки пізніше в 1689 році храм Покрови Божої Матері. Згодом тут, стараннями Василя Назаровича Каразіна, українського дворянства, яке любило рідну землю не лише до глибини душі, але й до глибини кишені, засновано університет, на створення якого зібрали 800 тисяч срібних рублів. Більшість з доброчинців виявилося або колишніми учнями козака, філософа й поета Григорія Савича Сковороди, або знали його особисто. До речі, сталася ця подія в 1805 році при першому в історії Росії міністрові освіти, українцеві з Чернігівщини Петрові Завадовському.
Про українські витоки та розвиток Харкова у нас чомусь соромляться говорити гордо, на повен голос. От і на табличці, прикріпленій до Покровського храму, який на Університетській, зазначається, що він споруджений у такому-то столітті, такого-то числа… А те, що його збудували козаки, сором’язливо замовчують. Власне, ще довго про факт заснування Харкова козаками нагадували вціліли фортечні ворота та сторожова вежа.
Звісно: раніше панувала концепція, що спочатку на місці Харкова простиралося безлюдне дике поле, потім російський цар нібито милостиво дозволив заселитися черкасам… Й одразу ж підкреслювалося: «Разом з іншими народами…» А з тих «інших народів», як засвідчують архіви, спочатку об’явилися лише «дворянські діти», тобто московські чиновники, які довго в Харкові не засиджувалися. Часто ще й тому, що козаки періодично повставали проти чужої й незрозумілої їм азіатщини, як один з відомих харківських полковників Іван Сірко. Це вже пізніше, коли українці обжили Харків й зробили його безпечним для життя, сюди почали з’їжджатися звідусіль, найперше, торговий люд, для яких місто стало південними воротами в азовські та чорноморські порти… Навіть після трьохсотлітньої політики зросійщення, нині в Харкові мешкає понад 60 відсотків українців, а в області близько 75.
З інших народів, помітно вплинули на розвиток Харкова німці. В Університеті, який тут відкрився, спершу 18 з 29 викладачів були німцями. Перших професорів для закладу підбирав сам Іоганн Вольфганг Гете, а разом з ним великі знавці античності Христиан Гейне та Фрідріх Фольф. Словом, тоді Харків завдяки університетові приєднався до родини європейських університетських міст. Не дивно, що від першого університету під час фестивалю стартувала й перша екскурсія по німецькому маршруту. До речі, перші дива цивілізації в побуті привезли на Слобожанщину також німці. Під час фестивалю представники громади етнічних німців знайомили учасників свята з національною кухнею, культурою. Під час фестивалю було презентовано книгу журналіста Філіпа Диканя «Німецький Харків», яка лягла в основу екскурсій. Варто сподіватися, що подібний проект торкнеться й українського Харкова.
На фестивалі той Харків був представлений в образі письменника Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка. Як і в далекі роки, він, провідник дворянства, походжав Університетською вулицею з двома товстезними книгами під рукою. Мабуть, вивчав, як пам’ятають його нащадки для яких він прославив Харків у багатьох творах. А шанують його, котрого Тарас Григорович Шевченко назвав батьком, в нас дуже скромно. Кажете, що вулиця класикові (паралельна Університетській) в місті є, і пам’ятник. Але ж вулиця вузенька, коротенька, а пам’ятник — скромний бюст. Йому б скажімо монумент у центрі міста, а не лише це погруддя.
Пам’ятаю «війну» двадцятирічної давності, в якій довелося брати участь. Бюст довго не хотіли ставити: то місце не могли підшукати, то знаходили ще якусь причину. А потім погруддя відлили — з тріщиною. Отож для зміцнення скульптури в середину залили бетон. Монумент сьогодні розміщено в закутку так, що одразу його й не помітиш поряд з ресторацією «Шарикофф» та інтими гастрономічними закладами. А довкола гримить-гуде будівництво, обгороджене сталевими парканами.
Утім, проблема не лише в пам’ятникові. Колись на Основі, на місці одного з теперішніх підприємств в садибі Квіток діяв меморіальний музей Квітки-Основ’яненка — з дерев’яною родинною церквою. Його зруйнували, а навзамін нічого не створили. До речі, місце поховання Григорія Федоровича також втрачене.
У нашому місті останнім часом встановлено чимало пам’ятників літературним героям. Найбільше — комічним персонажам з «12 стільців»: Елочці-людоїдочці, провіднику дворянства Кісі Вороб’янінову, отцю Федору… Відстав останній в гонитві за скарбами від потяга — і ось маємо бронзового героя, який з чайником біжить по перону Південного вокзалу. А де пам’ятник Шельменкові, героям «Сватання на Гончарівці», «Салдацького патрета». Вони ж корінні мешканці того, давнього Харкова, а не просто відстали від потяга. Якби отці міста читали його твори, екранізації яких були не менш популярними, ніж «12 стільців», то напевне, шанували б класика.
Де фестивалі з участю квітчиних персонажів? От проходив в області популярний фестиваль сатири й гумору «Шельменко вітає», але «Український культурний центр» при попередній владі (у місті вона та, що й була) закрили, приміщення на вулиці Університетські відібрали, й фестиваль умер. До речі, такі події як «Великий слобожанський ярмарок», який уславив у «Салдацькому патреті» Квітка-Основ’яненко, проходять без участі автора твору і його героїв. А ще є райони Гончарівка, котра зовсім поруч з вулицею Університетською, Москалівка, Основа, які присутні в творах письменника, але вони, на жаль, поступово щезають з культурної мапи Харкова, найперше з пам’яті нового покоління.
Добре, що фестиваль «День однієї вулиці» запросив найвидатнішого харківця до себе на свято. Хоча одна чи навіть дві ластівки, як відомо, весни не роблять.
На фото автора: Квітка-Основ’яненко і «День однієї вулиці».