Чотирнадцять років тому, команда президента США Джорджа Буша-молодшого написала новій адміністрації Барака Обами 40 секретних записок із рекомендаціями. Наразі стало відомо, що в них було написано.
Як пише The New York Times, зміст тридцяти із сорока цих записок описано в новій книзі Hand-Off: The Foreign Policy, George W. Bush, Passed to Barack Obama, яку опублікують у США в середу. Редактор – Стівен Хедлі, останній радник Буша з національної безпеки.
«Індія – друг. Пакистан – ні. Не довіряйте Північній Кореї та Ірану, але розмовляти однаково важливіше, ніж не розмовляти. Остерігайтеся Росії: вона прагне отримати територію сусідньої України. Остерігайтеся потрапити у пастку нескінченних сухопутних воєн на Близькому Сході у Центральній Азії. І так, державне будівництво складніше, ніж здається». Так починається матеріал про книгу, що видає Інститут Брукінгса. У тексті йдеться про проблеми, з якими треба було зіткнутися президенту Обамі та його команді в січні 2009 року, коли американці ще вели бойові дії у двох війнах, а інші загрози національній безпеці були дедалі ближчими.
Центральне місце у зовнішній політиці адміністрації Буша посідав Ірак. Він був головною проблемою. Автор доповідної записки на цю тему Бретт Макгерк продовжив працювати і з Обамою, і з Дональдом Трампом, і з Джо Байденом. У тексті його доповіді не було написано про те, як війна почалася на основі хибних розвідданих про зброю масового знищення, але при цьому визнавалося, наскільки війна йшла погано. Стратегія введення додаткових військ у 2006 році дала свої результати щодо стабілізації, але команду Обами попереджали: чарівної формули для вирішення всіх проблем в Іраку немає. Згодом переговори адміністрації Обами з Іраком рухнули. Меган Салліван у постскриптумі до записки була ще жорсткішою: розвіддані, «на жаль», пізніше виявилися помилковими. Вона визнала недоліки стратегії 2003–2006 років: це «помилкове переконання», що політичне примирення в Іраку покращить ситуацію з безпекою, а також нездатність прямо протистояти іранському впливу. “Досвід Америки в Іраку демонструє, що вона не всемогутня і не безсила”, – пише Салліван. Й ще: «Значні зусилля щодо відновлення країн слід робити лише тоді, коли на карту поставлено справді життєво важливі інтереси США».
Те ж саме Меган Салліван та її колеги з команди Буша говорять про Афганістан: «Ресурси, які виділялися Афганістану, були рідко порівнювані із заявленими цілями — якщо взагалі будь-коли були». У блоці на цю тему йшлося, що американські політики переоцінили здатність США досягти результату і недооцінили «вплив змінних, які не залежать від США».
Так, домовитися про ліквідацію ядерних програм Північної Кореї та Ірану так і не вдалося, пишуть помічники Буша, але дипломатичні заходи все ж таки утримали Кіма від провокаційних дій. Можливо, визнають експерти, вони надто багато очікували від цих переговорів і треба було не встановлювати високу планку ліквідації програми, а лише обмежити чи «ізолювати» її розвиток.
Записки демонструють, наскільки і демократи, і консерватори тоді ще сподівалися на конструктивні відносини з Росією та Китаєм: записка про КНР закликала ширше та тісніше спілкуватися лідерам двох країн, а в тексті про Росію робиться висновок, що «стратегія особистої дипломатії Буша принесла деякі успіхи» Але потім щось пішло не так і зв’язки зіпсувалися — особливо після російського вторгнення до Грузії 2008 року.
Амбіції Росії, пов’язані із територією України, команда Буша передбачала вже тоді. “Необхідно запобігти спробам Росії кинути виклик територіальній цілісності України, особливо в Криму, населення якого на 59% етнічно російське і в якому знаходиться база Чорноморського флоту ВМС Росії”, – попереджали експерти у записці за п’ять років до захоплення Криму російськими військами та за 13 років. до вторгнення на решту країни. У записці вказувалося, що «Росія використовуватиме залежність Європи від російських енергоносіїв» та використовуватиме політичні засоби, «щоб убити клини між Сполученими Штатами та Європою».
Автор тексту в The New York Times, Пітер Бейкер, пише, що хоч би якими цікавими, повчальними чи пізнавальними були ці записки — вони наголошують, що масштабні проблеми на міжнародній арені рідко вирішуються назавжди. Натомість їх передають від однієї адміністрації до іншої. «Те саме стосується успіхів і невдач», — констатує Бейкер.