Пострадавшим 5 мая во время стрельбы в Киеве оказался журналист "Настоящего времени" Владимир Рунец. Он получил огнестрельное ранение ноги и был госпитализирован.
Конфликт между ним и жителем Оболонского района начался на улице около заведения "Портер Паб", сообщил Обозреватель.
В ходе ссоры мужчина достал свой законно зарегистрированный охотничий карабин и открыл огонь, в результате чего Рунец был травмирован. После этого "стрелок" скрылся на автомобиле с военными номерами, однако позже сам приехал в Оболонское управление полиции и признался в содеянном.
.jpg)
Сегодня ветеран АТО покаялся в соцсети:
Мене довго втримували та застережували від любих коментарів та дописів з приводу того, що сталося. Адже, ситуація надскладна і любе необережне слово може стати фатальним. Та, мовчати далі я не можу. Як завжди. І як завжди розпахнутою книжкою на потрібній сторінці, без приховувань та без залишку. Бо болить. Не зважаючи на те, що сам собі можу нашкодити. Байдуже.
Люди ж люди і їм обов’язково потрібні якісь емоції, переживання, страсті. Коли своїх не вистачає - вони глодають чужі. Не вникаючи. Поверхнево. Не уявляючи тисячної долі пережитого.
Те, що сталося 5-го травня цього року - це всього навсього був найбанальніший відчай людини, яка втратила сенс життя і їхала в одну сторону, без зворотнього квитку, навіть не розуміючи, що все спланували з мерзеннішим цинізмом, підготували з гнилою підлістю, вирахували як зачепити за найдорожче і вдарили, вбиваючи саме поняття любові і життя, а самі пішли веселою компанією відсвяткувати свою “перемогу” і як завжди і всюди залити це бухлом.
Так, я відреагував на підлість. І лише зараз розумію, що найбільша наша біда в тому, що ми в силу свого виховання та життєвої позиції завжди будемо потерпати від різного штибу людішек через те, що вважаємо ніби до нас завжди будуть відноситися так, як ми відносимося до всіх навколо. Ні. Скористаються обов’язково.
Я їхав лиш сказати особі, до якої немає навіть ненависті, бо ненависть - це почуття, а які можуть бути почуття до хробака, крім огиди? - що їй вдалося вбити двох люблячих людей. Сказати і від’їхавши звідти пустити собі кулю в лоба. Але ж істота зловила кураж, зрозумівши, що план працює і можна познущатися. Ну і цим довела до краю.
Я не виправдовую себе і розумію, що має бути слідство та суд, який і визначить міру провини і покарання.
Відверто - я сам себе вже покарав, усвідомлюючи ступінь переживань близьких та рідних, їхні сльози і роки забраного життя. Розуміючи, що своїм проступком вивалив величезну пляму на добровольчий рух, чим одразу ж скористалися “доброжелатєлі”.
Попавши під прес “незалежної журналістики” був знищений та розчавлений, хоч і ніколи не мав ілюзій про суспільну думку - можна роками робити щось і тебе будуть носити на руках, а варто один раз обісратися і з ще більшим завзяттям тебе розірвуть на шмаття. Та, все одно, не чекав від себе такої вразливості. Лише зараз приходжу до тями, огорнутий ласкою та любов’ю, притиснутий до величезної душі.
І зараз я живий через одне єдине повідомлення від коханої людини. Заради неї поїхав здаватися поліції, а не вкоротив собі віку. Заради неї витримаю все.
Так, я сам приїхав прямо в двері поліцейського відділку, де до мене поставилися і відносилися на протязі всього часу з неймовірною увагою та повагою, з людяністю.
А ще. Друзі, мені прийшли сотні і сотні повідомлень та дзвінків від вас, людей які вірять і що найголовніше - знають. Слова підтримки та сподівання на краще, пропозиції будь-якої допомоги - це дуже важливо для мене. Всі визначні та надважливі в моєму житті люди підтримали і не залишили насамоті.
Дякую.
Ну і наостанок. Про єдиного потерпілого в цій дурнуватій історії.
Вова Рунець.
Постраждав він абсолютно випадково. Лиш через годину поліцейські сказали мені, що є постраждалий - у журналіста прострелена нога і я одразу набрав його. Він не відповів.
Це була випадковість. І мені надзвичайно прикро, що так сталося. Я завжди вважав його своїм другом. Та, все одно, в свою чергу, я хотів сказати йому: якби я знав, що ти захищаєш найдорожче в своєму житті, я б з радістю дозволив тобі відстрелити мені обидві ноги і протягнув після цього руку, а не ліз порпатися в обісраній білизні чужих смердючих відносин. Просто і по-чоловічому.
Хоча... вибач мене, що так сталося. Це без протоколу. Мій телефон працює 24/7. Без свідків та адвокатів. І тим більш - без нікчемних “миротворців”, що запопадливо либляться на обидві сторони, харчуючись виром наших емоцій та кайфуючи від причетності до чужої біди, а не щиро переживають за тебе чи за мене.
Публікую це для всіх без виключення. Не обмежуючи коментарі. Не обіцяючи відповісти всім. Знаю, що багато людей засуджують. Це їх право. Вони ж безгрішні і сподіваюся - ніколи не будуть в моїй шкурі.
Дякую всім